Отож вони через розбомблене кладовище перейшли до теплиць — у Лені вже й перейми почалися,— Маргрет прихопила аптечку, а в теплиці намостили торфу, старих попон, солом'яних мат, і Лені народила свою дитину, мабуть, там саме, де й завагітніла. Хлопчик був цілком нормальний, важив сім фунтів, і якщо народився він другого березня, то за всіма правилами арифметики виходить, що зачато його десь близько другого червня, а в той час не було жодного нальоту вдень, жоднісінького! І нічної зміни тоді в майстерні не було ні разу, це можна встановити точно, у мене зберігається весь облік, а Борис то й взагалі не міг там бути вночі; отже, вони якось і серед білого дня знайшли нагоду й скористалися нею. Ну, дарма вже, все це минулось — але що там балакати про "радянський рай"! Побачили б ви кладовище після другого! Янголи та святі з повідбиваними головами, розвернені могили, з трунами й без, як вам завгодно, і ми, геть знеможені, бо цілий день, ризикуючи життям, тягали свою здобич із Шнюрергасе,— а ввечері ще й ті пологи*— щоправда, пройшли вони швидко й легко. Який там рай! А ви знаєте, хто тоді навчив нас молитись — бо ми самі вже все позабували? Отой росіянин! Так, так. Він нагадав нам, як молитись. Золотий хлопець був, я вам кажу, і якби послухався мене, то жив би й досі. Бо це ж таки було божевілля — відразу, сьомого числа, перебратися з жінками й дітьми в місто, без ніяких документів, тільки з отією з ас...ною солдатською книжкою в кишені*. Йому слід було сидіти тут у склепах ще кілька місяців — читав би свого Клейста, й Гельдерліна, й кого схотів, я б йому навіть Пушкіна дістав,— поки ми добудемо йому справжню чи й фальшиву посвідку про звільнення з полону. Адже селян американці вже влітку відпускали, і йому тільки й треба було доброї англійської чи американської посвідки про звільнення. Але жінота про це й не подумала, вони всі мов очманіли, сп'яніли від радості, що мир настав, а на це ще не час був, трохи зарано. А надто ще день у день сидіти над Рейном вечорами й навіть у пообідню пору, з дитиною, з отими гойзеренятами та весь час усміхненим щасливим дідусем — Груйтеном. А міг би ж хлопець ще й тепер сидіти над Рейном чи над Волгою, аби тільки схотів. Ось я, перше ніж на початку червня легально об'явитись на люди, роздобув собі довідку про звільнення, на своє-таки прізвище, все як годиться, з особовим номером і з печаткою табору — адже наше ремесло теж, власне, належить до сільського господарства, отже, все зроблено чисто й законно, та й роботи для нас було справді чимало, хоч би навіть і не вмирав більш ніхто, бо й так повмирало доволі, треба ж було якось усіх поховати. А от ні Лотта, ні Маргрет із їхніми зв'язками й не подумали про те, щоб добути Борисові таку довідку — адже для цього Маргрет досить було один раз крутнути задом, а Лотті лише згадати — з усіма її бланками, печатками та знайомствами. Це ж була жахлива легковажність — не легалізувати Бориса в червні чи липні, хоч би навіть для цього він мусив назватися Фрідріхом Круппом. Я б і сам труснув капшуком, бо я не просто симпатизував хлопцеві, я його любив, хоч ви, може, й сміятиметеся з цих слів: це ж він, він показав мені, що "нижча раса", "недолюдки" тощо — то все бридня. Недолюдки сиділи якраз у нас".
Чи Пельцерові сльози справді були щирі? Він ще й віскі свого не допив, коли вони виступили на очах у нього, і він соромливо змахнув їх рукою. "І хіба це я винен, що батько Лені вбився? Хіба це моя вина? І треба мене за це уникати, мов зачумленого? Що ж я, кінець кінцем, зробив такого? Дав йому змогу добре заробляти. Адже ж не те що фахівець, а й мала дитина бачила, що тинькар з нього нікудишній, він навіть з найкращим матеріалом нічого путнього не вмів зробити, і його бригаду наймали тільки через те, що інших не було, а потім у всіх квартирах, де він працював, стелі й стіни пообсипалися — він же ніколи й не вчився тинькувати, не вмів ні кельми у руках держати, ні розчин на стіну кидати, а що не хотів більше стати підприємцем, навмисне пролетаря з себе корчив, то це йому у в'язниці чи таборі щось у голову шибнуло або ж комуністи натуркали, що сиділи там разом з ним. Я вам кажу, аж мені соромно було, що цей великий чоловік із таким гучним скандалом за плечима виявився нікчемним партачем, незугарним навіть цеглини як слід покласти. І що він раптом почав ходити від будинку до будинку зі старим візком, двома цинковими цебрами, лопатою, кельмою й затирачкою та пропонувати свої послуги як тинькар, за картоплю, хліб та часом за сигару,— це ж був на свій лад снобізм. Або ото сидіти вечорами над Рейном із дочкою, онуком та зятем, співати пісеньок та дивитись на судна — ну що це за діло для чоловіка з таким величезним організаторським хистом і енергією! Я кілька разів робив йому дуже вигідні пропозиції, казав: "Слухайте, Груйтене, я маю триста-чотириста тисяч марок зайвих і не можу вкласти їх ні в які хоч більш-менш певні цінності. Візьміть у мене ці гроші, розпочніть якесь діло, а коли минеться інфляція — вернете їх мені, не марку за марку й навіть не марку за дві, ні, марку за три й без відсотків. Ви ж не дурний, ви добре знаєте, що теперішня сигаретна валюта — це іграшки, це годиться тільки для отих нігілістів з полону, зголоднілих за куривом, для малих дітей та знавіснілих під бомбами істеричок чи солдатських удів, що не можуть жити без нікотину. Ви ж знаєте незгірше за мене, що колись сигарети знову коштуватимуть п'ять пфенігів чи нехай десять, і якщо ви сьогодні платите за одну сигарету пять п'ятдесят, а на другому розі перепродуєте її за шість п'ятдесят, то це дитячі іграшки, а коли захочете зберегти ті сигарети, поки гроші стануть надійні, то я вам кажу, що ви за свої п'ять п'ятдесят одержите десять пфенігів, якщо тільки ваші сигарети доти не зіпріють". Він лише засміявся — вирішив, що я пропоную йому почати торгівлю сигаретами, а я ж тільки для прикладу про них згадав. Я, звичайно, мав на думці, щоб він відкрив будівельну контору, і якби він був трошки хитріший, то міг би виставляти себе за жертву нацистського режиму. Так де там, він не хотів. Однак мені ж таки треба було кудись укласти свої гроші, а землі продажної тоді не густо було. Якби Лені свого часу продала мені будинок за півмільйона, я б офіційно, письмовою угодою забезпечив їй безплатну квартиру довіку. А що дав їй Гойзер? Тільки в чотири рази проти державної оцінки, шістдесят тисяч як льоду, і це в грудні сорок четвертого року — просто в голові не вкладається! А я не знав, куди подіти свої гроші. Скуповував, що міг: меблі, картини, килими, навіть книжки купував, і все ж лишалось у мене тисяч триста-чотириста, готівкою, вдома, і я не знав, куди їх приткнути. І тоді в мене виникла та ідея, що з неї всі тоді сміялися: "Ну, нарешті й Пельцер показав себе людиною: вперше в житті встряв у безглузде діло". Що ж я надумав? Я заходився скуповувати залізний брухт, не якийсь там, а балки найвищої якості, цілком законно, спершу забезпечивши собі, де тільки міг, право на розбирання звалищ — більшість власників ще й раді були, що я так хоч трохи приберу їхні ділянки. Складати балки у мене було де, їсти вони не просять, ось я й розпочав те діло. Знаєте, скільки тоді заробляла за годину квітникарка, як Лені чи Ільза Кремер? Щонайбільше п'ятдесят пфенігів. А підсобний робітник на будівництві заробляв одну марку, ну, марку двадцять; правда, там була одна вигода — додаткові картки за важку фізичну працю; на них давали хліб, жир, цукор тощо, і щоб мої робітники одержували такі картки, мені довелось заснувати фірму, я назвав її "Акційне товариство "Демонтаж", і все місто з мене сміялось, коли я почав збирати залізні балки, адже їх цілі кілометри валялись, а за підбитий танк вам би ніхто не дав і двох пачок сигарет. Та я собі думав: смійтеся, смійтеся! Залізо — це залізо. Найняв чотири бригади робітників, забезпечив інструментами, дістав дозвіл на розбирання зруйнованих будівель і заходився звозити балки. В ті часи старі військові судна, танки, літаки задурно віддавали, тільки заберіть, звільніть місце. Я й це робив: забирав та звозив до себе танки; землі, щоб складати