Може, його бюро спортивних парі, яке він тримає між іншим, здається несолідним підприємством, але насправді це його забаганка, його любов до гри, поставлена на фінансові й ділові рейки. Та все ж треба кінець кінцем визнати, що тітка Лені небезпечніша за його матір, яку він вважає "тільки збитою з пантелику псевдосоціалісткою", що не може заподіяти ніякого лиха. Тітку ж Лені, навпаки, він вважає реакціонеркою в найглибшому розумінні цього слова; просто негуманно, чи, по-нашому сказати б, нелюдяно отак інстинктивно, вперто, мовчазно, але послідовно заперечувати будь-які вияви прагнення до зиску, навіть не заперечувати, бо на це треба було б якихось слів, а просто відкидати. Вона — розсадник спустошення й самоспустошення, це в ній, мабуть, груйтенівський елемент, що відчутний був і в її братові, а ще більше в її батькові. Він не якийсь нелюд, сказав про себе наприкінці розмови Вернер Гойзер, він людина широких поглядів, крайній ліберал, аж до тих меж, які йому підказує
виховання, відвертий прихильник протизаплідних пігулок, хвилі сексу, і все-таки вважає себе християнином; він, якщо хочете, "фанатик провітрювання", а тітку Лені якраз не завадило б добре провітрити. Не він, а вона справжній нелюд, бо людям властиве здорове прагнення до зиску, до володіння майном, це доводить теологія і дедалі частіше стверджують навіть філософи-марксисти. Врешті — і цього він ніяк уже не може їй пробачити — Лені має на своєму сумлінні людину, яку вона не тільки любила, а й досі любить: Лева Борисовича Груйтена, його хрещеника, "якого мені довірено за таких драматичних обставин, доручено, я вважаю, дбати про нього, хоч, може, поки що я ставився до цього доручення трохи цинічно, але все-таки я його хрещений батько, і це не тільки метафізичний, не тільки суспільно-релігійний, а й правовий статус, якого я маю намір дотримуватись". Кажуть, нібито вони з ненависті подали на Лева в суд "за деякі з погляду закону безперечно ненормальні вчинки" і посадили до в'язниці, але насправді це був вияв любові, вони хотіли, щоб Лев там узявся за розум і позбувся "найгіршого з усіх гріхів: своєї гордості, своєї пихи". Він, Вернер, дуже добре пам'ятає Левового батька, лагідного, тихого чоловіка з дуже тонким смаком, і певен, що той теж аж ніяк не захотів би, щоб із його сина вийшло те, чим він нарешті став після кількох спроб піти іншими шляхами: сміттярем. Він, Вернер, зовсім не збирається заперечувати, що вивезення сміття має велике, першорядне суспільне значення, тільки Лев безперечно "мав покликання до чогось вищого". (Лапки розставив авт., який з інтонації Вернера Гойзера не міг розрізнити, де його власні слова, а де він наводить чужі, а тому хтозна, чи ті лапки всі на місці. їх належить розглядати тільки як припущення авт.).
Треба зазначити, що зустріч тривала майже три години, з четвертої до сьомої. За цей час стільки всього сталося, стільки сказано слів. Універсальна секретарка більше не з'являлася, чай у термосі згірк, бо був дуже міцний, печиво засохло, бо в будинку було аж занадто тепло, і хоч Вернер Гойзер назвав себе "фанатиком провітрювання", він не збирався впустити свіжого повітря до приміщення, наповненого густим тютюновим димом усіх гатунків (з люльки Вернера Гойзера, з сигар Курта Гойзера і сигарет авт.); коли ж авт. спробував сам відчинити середній прогін вигнутого вікна, що, як видно з його рами й ручки, мав би відчинятися, Курт Гойзер, усміхаючись, лагідно спинив його, нагадавши про складні кондиціонери, що дозволяють "індивідуальне провітрювання" тільки тоді, коли засвітиться сигнальна лампочка, яка регулює мікроклімат у цілому будинку; оскільки тепер, привітним голосом повів далі Курт Гойзер, настала та критична година, коли зачиняються контори й редакції, то треба бути готовим до того, що вічко у вікні засвітиться аж через півтори години; кондиціонери такі перевантажені, що не можуть подати вдосталь свіжого повітря. "Це ж цілий будівельний комплекс, що складається з сорока восьми — дванадцять на чотири — окремих блоків, і в кожному в цей час диктують листи й телеграми, провадять останні телефонні розмови й важливі наради, всюди велике перевантаження. Візьмімо кожен із сорока восьми блоків за чотири кімнати, а в кожній кімнаті пересічно по два з половиною курці — ми беремо середнього статистичного курця, бо один із них може бути завзятим курцем сигарет, що на чверть переважить середнього курця, другий куритиме люльку й становитиме лише половину середнього курця, а третій куритиме сигари, отже, дорівнюватиме приблизно трьом чвертям середнього курця,— тож на цей час у всьому будинку перебуває пересічно чотириста сімдесят п'ять курців... але я перебив братові, і мені здається, що взагалі треба вже кінчати, бо вам, певне, теж ніколи".
Так, тепер знов узяв слово Вернер Гойзер (його промова віддана дуже стисло). Йдеться не про гроші, так може подумати тільки поверховий спостерігач, за якого він авт. не вважає. Вони запропонували тітці Лені безплатне помешкання в кращому місці, цілком задарма, і навіть пообіцяли, що дадуть змогу Левові, якого скоро мають випустити з в'язниці, скінчити вечірню школу і вчитися далі, але вона від усього відмовилась, бо декотрим людям добре в товаристві сміттярів, вони не хочуть ані на йоту міняти свого життя, їх не приваблює ніякий комфорт, вони люблять свою старомодну плиту, свою грубу, тримаються своїх звичок — отже, видно, хто тут реакціонер, а хто ні. Йдеться про поступ — він наголошує на цьому слові як християнин, що перебуває в християнському середовищі, і як толерантний економіст і юрист, знайомий із засадами правової держави,— а "той, хто простує вперед, мусить через багато що переступати. Тут немає місця романтичному "Ми крокуємо пліч-о-пліч", як співала до безтями наша мати. Ми навіть не можемо, не маємо права, як ви самі бачите, відчинити у власному будинку вікно, коли нам хочеться". Звичайно, вони не можуть надати тітці Лені в котрійсь із гойзерівських новобудов двісті одинадцять метрів житла — так вони втратили б майже пві тисячі марок квартирної платні — і не можуть забезпечити її гоубою і вікнами, "які відчиняєш, коли тобі хочеться". І, певна річ довелося б "трішечки скоротити" число п винай-мачів піднаймачів та коханців. "Але, хай йому чорт,— тут Вернер Гойзер уперше, хоч, правда, тільки на коротку мить, показав свою агресивність,— я теж хотів би колись пожити так безтурботно, як тітка Лені". З цієї і з інших причин, а насамперед із вищих міркувань, тепер доводиться пустити в рух машину, що видається такою безжальною.