— Хiба, дядьку, не можна? — смiючись, зупиняю перед ним коняку.
— В пiсний день не можна.
-А я вже сьогоднi скоромину їв.
— Осквернив себе м'ясоїдженням? — погрiзнiшали в дядька обличчя й серпистi вуса.
— Осквернив, — смиренно кажу, одразу догадавшись, що дядько Микола тiльки вдає з себе сердитого.
— Я ж бачу, що в тебе, хлопче, аж блищать макоїди, — покрутив пальцем навколо своєї щоки дядько Микола. — I що ж ти наминав iз скоромини?
Знаючи вдачу дядька Миколи, я теж починаю немилосердно пiдбрiхувати:
— Та оце ласували вепрятиною з пiдпалком, натертим часником. Мама сьогоднi саме хлiб печуть...
Але дядька вже не цiкавить, що пече мати. Вiн скоса зиркає на мене i перепитує:
— Вепрятину? А чи часом не того... не брешеш?
— О, таке й скажете, — я зовнi ображаюсь, а всерединi смiюсь, як це часто робить дядько Микола, — в нього ж цю науку проходив.
— I яка на смак вона? — обережно допитується чоловiк.
— Та яка: сало як сало, тiльки трохи дубувате i жолудями пахне. Це переконує дядька Миколу:
— I де ж ви її доп'яли? — дивуються його очi, нiс, уста i зморшки на чолi.
— Де — я, пригадуючи оповiдання нашого полiсовщика, одчайдушно пускаюся берега: — До нашої свинки унадився веприк. Тiльки звечорiє, а вiн уже — хвiст бубликом — i чеше з лiсу на наше подвiр'я: добрий вечiр вам...
— Ах ти шибайголова! — розреготався дядько Микола. — А я, старий, i вуха розвiсив-мало не повiрив баламутству. В кого ти тiльки вдався?
— В кого? Це ви поспитайте в моєї матерi, — смiюся i я. — Вона часом каже, що не тiльки в дiдька i оглашенного, а навiть у вас.
Це ще бiльше розвеселило дядька Миколу. Вiн полiз рукою спочатку до очей, потiм до вусiв, похитав головою i пiдбадьорив мене:
— Отак i живи, хлопче, з радiстю! I навiть, коли прибрешеш для смiху, не бiда. А кислiєм усякий може бути. То й будь здоров! — i вiн, завзятий, веселогубий, рiвно iде з косою по землi, щоб до останнього свого дня розкидати по нiй сонячну щедроту душi.
Менi пiсля розмови з дядьком Миколою усе повеселiшало навкруги: i перехрестя вулиць з iще не розтоптаною росою, i розчиненi хати, i жiнки в очiпках, що вибiгали з вiдрами по воду, i дiвчата в хустинах, якi гнали до череди худобу, i рибалки, що йшли стежиною — один з саком, а другий з довжелезним бовтом, — i дзвiн коси, яку хтось клепав у саду, i голос мiстка пiд копитами коня, i он клапоть туману, що зачепився за городнi ворота i не знає куди податися: чи принишкнути до землi, чи пiднятися вгору.
Я проїжджаю село, старий зруб, що став сiножаттю, Богачiв хутiр, круглик — синю латочку лiсу в полях — i опиняюся в дiбровi, що зверху кутається небом, а знизу туманцем. А як гарно тут блакитнiє помiж кленами! А самi клени зараз такими наполоханими стали, — от-от кинуться навтiки або ще, гляди, й полетять за перелiтними птахами, бiля їхнiх нiг схлипує i схлипує джерельце, а якась пташина розважає його; вона перескакує з листка на листок, виспiвує собi i нiчутiнку не турбується, що десь за лiсами синiє холод. Вiн уже погнав на пiвдень щурикiв, журавлiв i лебедiв, а гуси й качки тiльки починають перелiт. Та найбiльше менi шкода лебедiв i того сумного дзвону, що натрусили вони менi в душу. I шкода, що осiнь моя минає в полях, у дiбровах, а не в школi. Єдина лишилась надiя на батька — от, може, вiн скоро повернеться i вийме з мiшка менi чобiтки...
Думки на своїх крилах несуть та й несуть мене до батька, до зустрiчi з ним, а тим часом лукава коняга вже пощипує траву i намiряється скинути мене.
Я зiскакую на землю, путаю Обмiнну й розмiрковую, куди ж гайнути по гриби: в березину чи в загороду Костюкiв, де весною бувають сморжi, влiтку — суницi, а восени — опеньки. Та опеньки в нас це не гриби, а пiвгриби, їх, коли вони є, i п'ятилiтнiй малюк назбирає.
Iнша справа знайти боровика! Вiн так умiє притаїтися, що не кожний, навiть зiркоокий, побачить його. Для мене зустрiч з боровиком чи бiльш безпечним красноголовцем, який дуже полюбляє хвалитися своєю шапкою, завжди буває несподiваною i радiсною. I я не можу, як iншi, одразу хапати гриба; менi треба придивитися, присiсти, погомонiти з ним, а потiм уже орудувати кiскою.
Я пускаю низом пiсню, а менi за дорогою грубше обзивається луна — їй теж хочеться спiвати.
Ой диби, диби, диби —
Пiшов дiд по гриби,
Баба по опеньки.
Дiд свої посушив,
Бабинi — сиренькi.
А чого б їй теж було не посушити? Все б мала собi що кидати взимку в борщ. Та й квашенi опеньки смачнi, коли їх полляти олiєю. А вiд пирогiв з опеньками хто вiдмовиться! I хоч я лише з пiсеньки знаю цю бабу, що полiнувалась сушити опеньки, але гуджу її, несхвально похитую головою, а далi подаю голос на другi гони. I знову до мене обзивається луна. Збиваючи росу, я iду до неї, а очима так i пантрую на всi боки. Он бiля пенька розпухирилась маремуха, червона шапка її блищить, нiби смальцем помащена, а в неї вп'ялися бiлi крапинки: трохи далi синiють крихкi сироїжки. Але я їх не беру, бо, поки доїдеш додому, вони перетруться на смiття.
Ой гайку,гайку,
Дай менi бабку.
I, гай, не довго думаючи, дає менi бабку. Вона примостилася пiд розтрiсканим кореневищем берези, нiжка на нiй темна, лусковита, верх сiренький, а низ оксамитно-бiлий ще й просвiчується рожево. Але це мiсце не грибне. Пiдем далi, де небо аж ллється в лiси i струшує з них листя.
I от уже низом стало срiбно-срiбно, вище — золотаво, а вгорi — блакитно. Це березняк, що побратався з полохливою осичиною. Чи є вiтер, чи нема його, а вона, позеленiвши, тремтить i тремтить, наче холод i переляк увiйшли в кожний її листок. Ось тут я вже пильную: це ж таке мiсце, де не тiльки земля, але й дерево пахне грибами. Я присiдаю навпочiпки i тихенько придивляюсь, що робиться довкола. Тут галасувати не можна, бо гриб злякається людського голосу i пiде в землю. Раптом моє серце тенькнуло, опустилось трохи вниз i радiсно завмерло: невдалiк од отруйного стебла "воронячого ока" красовито стоять два близнюки-червоноголовцi. Вони такi молоденькi, що їхнi зрошенi туманом картузики не встигли вiдлiпитись од мiцних товстеньких нiжок.
— Добрий день, хлопцi-красноголовцi! — кажу я до них, а вони мовчать.