— Не треба про війну,— сказав він,— це нудно.
— Добре,— сказала я,— все твоє життя, все наше життя, відколи ми разом, проходило в сосисочних, гуляшних, у паскудних пивницях, третьорядних готелях, на ярмарках та в цій брудній халупі, в якій ми живемо ось уже вісім років.
— І в церквах,— сказав він.
— Добре, і в церквах,— згодилась я.
— Не забудь ще кладовищ.
— Кладовищ я не забуду, але ніколи, навіть коли ми подорожували, ти не цікавився культурою.
— Культурою,— сказав він.— А ти можеш сказати мені, що це таке? Ні, культура мене не цікавить. Мене цікавлять бог, кладовища, ти, сосисочні, ярмарки та третьорядні готелі.
— Не забудь горілки,— нагадала я.
— Ні, горілки я не забуду, а до цього ще додам кіно, щоб, так би мовити, зробити тобі приємність, ну й музичні автомати .
— І дітей,— сказала я.
— Еге ж, дітей. Я їх дуже люблю, може, навіть більше, ніж ти думаєш; справді, я їх дуже люблю. Але мені майже сорок чотири роки, і я не можу висловити тобі, як я стомився, ти тільки подумай...— сказав він і раптом, подивившись на мене, спитав: — Тобі не холодно? Може, підемо?
— Ні, ні,— заперечила я,— говори, будь ласка, говори.
— Ах, облиш,— сказав він,— краще припинімо цю розмову. Навіщо все це? Не треба сваритися, ти ж мене знаєш, не можеш не знати, і розумієш, що я невдаха, а в моєму віці діоди вже не змінюються. Ніхто ніколи не змінюється. Єдине, до мене виправдує, це те, що я тебе кохаю.
Так,— сказала я,— в цьому немає нічого надзвичай-
ного.
— Може, вже підемо? — спитав він.
— Ні,— сказала я,— побудьмо тут ще трохи. Тобі холодно?
— Ні,— відповів він,— але я хочу піти з тобою до готелю.
— Зараз,— сказала я,— ти ще повинен мені дещо розповісти. Чи ти не хочеш?
— Чого ж, питай,— промовив він.
Я поклала голову йому на груди, помовчала, і ми обоє прислухалися до звуків оркестріонів, вереску тих, що каталися на каруселі, та хрипких уривчастих вигуків закликальни-ків з балаганів.
— Фреде,— сказала я,— як ти, власне, харчуєшся? Ану, відкрий рота.— Я повернула голову, і він відкрив рот; я побачила його червоні запалені ясна, доторкнулась до його зубів і відчула, що вони хитаються.— Пародонтоз,— визначила я,— не пізніш як через рік у тебе буде вставна щелепа.
— Ти так думаєш? — спитав він злякано і, погладивши мене по волоссю, додав: — Ми забули про дітей.
Ми знову помовчали, прислухаючись до гамору, що долинав знадвору, і я сказала:
— Облиш їх, я за них не хвилююся, хоч тільки що хвилювалась. Хай собі спокійно гуляють з цими молодими людьми. З дітьми нічого не станеться. Фреде,— сказала я тихіше й зручніше поклала голову йому на груди,— де ти, власне, живеш?
— У Блоків,— відповів він,— на Ешерштрасе.
— Блоків не знаю,— сказала я.
— Ти не знаєш Блоків? — здивувався він.— Вони жили в батьковому будинку, мали внизу паперовий магазин.
— А, ті,— сказала я.— У нього ще були такі смішні біляві кучері, і він не курив. Ти живеш у них?
— Ось уже місяць. Ми зустрілися в пивниці, і, коли я напився, він узяв мене до себе. Відтоді й живу в них.
— Місця в них вистачає?
Він мовчав. Поруч нас саме відкрився балаган, хтось кілька разів підряд сильно вдарив у трикутник, і хрипкий голос прокричав через розтруб мегас}юна:
Увага, увага, тільки для чоловіків!
— Фреде,— сказала я,— ти не чуєш мене?
— Я все чую. У Блоків місця вистачає. Вони мають тринадцять кімнат.
— Тринадцять кімнат?
— Еге ж,— сказав він,— старий Блок — сторож у цьому будинку, який ось уже три місяці стоїть порожній; будинок належить якомусь англійцеві, здається, його прізвище Стріп-пер, він генерал чи гангстер, чи те й те, а може, й ще щось — достеменно не знаю. Уже три місяці як він поїхав, і Блоки стережуть будинок. Вони повинні доглядати газон, щоб він і взимку мав гарний вигляд; щодня старий Блок обходить їхній величезний сад з якимсь котком для доріжок або машинкою для підстригання газонів, і через кожні три дні до них завозять цілу гору штучних добрив; скажу тобі, цей будинок — просто розкіш: багато ванних кімнат, їх, зда ється, чотири, й інколи мені дозволяють купатися. Є й бібліотека, і в ній стоять книжки, сила-силенна книжок; і хоч я нічого не тямлю в культурі, а в книжках я щось тямлю, це гарні книжки, чудові книжки, і їх дуже багато; є ще дамський салон, чи як це називається, потім кімната для курців, їдальня, кімната для собаки, нагорі дві спальні, одна для гангстера, чи хто він такий, друга — для його жінки, три кімнати для гостей. Звісно, є в них і кухня, одна, дві, і...
— Перестань, Фреде,— сказала я,— прошу тебе, перестань.
— О ні,— сказав він,— я не перестану. Я ніколи не розповідав тобі про це, кохана, бо не хотів тебе мучити, не хотів, але краще, щоб ти зараз вислухала мене до кінця. Я повинен розповісти про цей будинок, він мені сниться, я напиваюся, щоб забути про нього, але навіть п'яний я не можу його забути; скільки кімнат я нарахував, вісім чи дев'ять — не пам'ятаю. А всього їх тринадцять — ти б тільки бачила, яка в них кімната для собаки. Вона трохи більша за нашу, але не набагато, не хочу бути несправедливим, може, на два квадратні метри більша, лише на два, треба бути справедливим, нема нічого вищого за справедливість. На нашому скромному прапорі ми напишемо слово "справедливість", правда ж, серденько?
— О Фреде,— сказала я,— ти все-таки мучиш мене.
— Я тебе мучу? Ах, ти не хочеш мене зрозуміти. Я й не думав мучити тебе, але мені треба розповісти про цей будинок, справді треба. Собача будка — це пагода, і вона така завбільшки, як бу^Ьети в тих висококультурних квартирах. Крім чотирьох ванних кімнат, у будинку ще кілька душових кабін, яких я не рахував,— я хочу бути справедливим, хочу впитися справедливістю. Я ніколи не вважатиму душову кабіну за кімнату, це було б нечесно, а слово "чесність" ми напишемо на нашому скромному прапорі поряд із словом "справедливість". Та все це ще не найгірше, серденько,— будинок той порожній! О, як милують око великі газони за цими просторими віллами, коли на них грається хоча б одна дитина чи хоча б один собака. Ми влаштуємо для наших собак великі газони, кохана. Але цей будинок порожній, газонами ніхто не користується, якщо мені буде дозволено вжити тут оце паскудне слово. Спальні — порожні. Кімнати для гостей — порожні, усі кімнати внизу — порожні. Під дахом ще три кімнати, одна — для економки, друга — для куховарки, третя — для слуги, але цього мало: добросерда госпо диня вже скаржилася, що немає кімнати для покоївки і тій тепер доводиться спати в кімнаті для гостей. Ми це врахуємо, кохана, будуючи свій дім, над яким замайорить прапор чесності й справедливості...