А пані Франке зовсім не така — балакуча, жвава й не схильна до ніжності. Походить вона із старовинного купецького роду нашого міста. Товари, якими цей рід торгував, від покоління до покоління мінялися, ставали дедалі коштовнішими: починали з олії, солі та борошна, з риби та сукна, потім перейшли до вина, тоді — до політики, після цього вдалися до маклерства — купували й продавали земельні ділянки, а тепер мені інколи здається, що вони торгують найкоштовнішим товаром — богом.
Пані Франке лагіднішає дуже рідко, і насамперед тоді, коли починає говорити про гроші. Слово "гроші" вона вимовляє з такою лагідністю, що мені стає страшно; так деякі люди вимовляють слова "життя", "любов", "смерть" чи "бог" — лагідно, з легким трепетом і глибокою ніжністю в голосі. Коли пані Франке говорить про бога та про свої маринади — два скарби, посягнути на які вона не дозволить нікому,— блиск у її очах м'якшає, обличчя молодіє. Мене бере страх, коли, спустившись у підвал, щоб набрати вугілля або картоплі, я чую, як вона перелічує десь поруч свої банки; лагідно мурмочучи цифри, вимовляючи їх співучим голосом, так наче це каданс якоїсь таємної літургії, і її голос нагадує мені тоді голос черниці, що молиться. І часто, покинувши напризволяще своє відро, я біжу нагору й пригортаю до серця дітей з таким відчуттям, що я мушу їх від чогось захистити. І діти дивляться на мене: я бачу очі свого сина, що вже стає дорослим, і темні лагідні очі моєї дочки; діти дивляться на мене з розумінням і нерозумінням і, повагавшись, приєднуються до молитви, яку я починаю проказувати: літанію, що п'янить своєю монотонністю, чи "Отче наш", слова якого ми вимовляємо особливо суворо.
Уже третя година, і мене раптом охоплює страх перед неділею; на подвір'я вривається гамір, і я чую голоси, які сповіщають про те, що почався веселий суботній вечір, і серце в мене завмирає. Я ще раз перелічую гроші, розглядаю вбивчо нудні зображення на них і нарешті зважуюся взятися до роботи. В коридорі сміялися діти, прокинувся маленький. Мені треба пересилити себе й починати прибирання, та коли піднімаю очі від столу, на який я в задумі сперлась ліктями, мій погляд натикається на стіни нашої кімнати, обвішані дешевими репродукціями з картин Ренуара — солодкавими жіночими обличчями. Вони здаються мені чужими, такими чужими, що я просто не можу зрозуміти, як я терпіла їх лише півгодини тому. Я знімаю репродукції, спокійно рву кожну надвоє, а клапті кидаю в сміттєве відро, яке зараз маю виносити. Мій погляд ковзає по стінах нашої кімнати й нічого не щадить, окрім розп'яття над дверима та малюнка не відомого мені художника; досі невиразні контури й скупі барви цього малюнка якось не доходили до мене, а це раптом, не знати чому, зворушили мене.
III
Коли я виходив з вокзалу, почало світати, але вулиці були ще зовсім безлюдні. Вони йшли навскоси, обгинаючи квартал, у якому фасади будинків покриті потворними латками штукатурки. Було холодно, і на привокзальному майдані стояли, змерзнувши, кілька пкк}>ерів таксі — четверо чи п'ятеро; руки в них були засунуті глибоко в кишені. Рухаючись розмірено, немов ляльки, що їх смикають за мотузочки, вони на мить повернули до мене бліді обличчя в синіх кашкетах; але тільки на мить, потім обличчя сіпнулися назад, у ту ж позицію, що були досі,— очима до виходу з вокзалу.
Навіть повії не з'являються на вулицях у таку рань, і коли я повільно обернувся, то побачив, як велика стрілка на вокзальному годиннику поволі ковзнула на цифру дев'ять: була за чверть шоста. Я пішов вулицею, що оббігала з правого боку величезний будинок вокзалу, уважно вдивляючись у вітрини: чи відчинилася кав'ярня, або пивниця, або котрась із тих закусочних, які хоч і викликають огиду, та все-таки кращі від привокзальних буо^тів, де в цю пору подають теплувату каву та нежирний підігрітий бульйон, що тхне казармою. Піднявши комір пальта й старанно затуливши його ріжками шию, я почав зчищати з штанів і пальта темні бризки грязі.
Учора ввечері я випив більше, ніж звичайно, і близько першої години ночі пішов на вокзал до Макса, який інколи дає мені притулок. Мак с працює в камері схову — я познайомився з ним на війні. Посеред залу камери схову стоїть обшита дошками батарея опалення; вона править і за лавку. Тут відпочивають усі ті, хто працює на нижньому поверсі: носії, робітники камери схову та ліс})тери. Обшивка не прилягає щільно до батареї, так що можна залізти всередину; там просторо, темно й тепло, і коли я влягаюся біля батареї, то відчуваю спокій, умиротворення, горілка кружляє по моїх жилах; згори мені чути глухий гуркіт поїздів, що прибувають і відходять, стук багажних візків, гудіння ліфтів, і ці звуки, які в темряві здаються невиразними, швидко присипляють мене. А іноді, згадавши Кете й дітей, я плачу в цій норі, хоч і знаю, що сльози п'яниці нічого не важать, а те, що я відчуваю, можна назвати швидше болем, ніж докорами сумління. Я почав пити ще до війни, але про це, здається, вже забули, і на моє моральне падіння дивляться з певною поблажливістю, бо про мене можна сказати: "Він був на війні".
Зупинившись біля дзеркальної вітрини якоїсь кав'ярні, я почистився так ретельно, як тільки міг, і дзеркало безліч разів відкинуло мою тендітну, маленьку постать, наче м'ячик у якомусь уявному кегельбані, де перекидалися торти зі збитими вершками та мигдальні тістечка в шоколаді. Я побачив у дзеркалі малесенького чоловічка, який, судорожно при гладжуючи чуба і смикаючи себе за штани, безпорадно відкочувався назад, оточений тістечками.
Потім я почвалав далі повз цигаркові та квіткові крамниці, повз магазини тканин, з вітрин яких на мене з фальшивим оптимізмом дивилися манекени. Праворуч вигулькнула вулиця, що, як здавалось мені, складалася майже з самих дерев'яних крамничок. На розі висів великий білий транспарант з написом: "Ласкаво просимо, дрогісти!" 1
Крамнички були вбудовані просто в руїни — вони немов поприсідали навпочіпки біля обгорілих і пообвалюваних фасадів. Але й тут траплялися лише тютюнові ларки, крамниці з тканинами та газетні кіоски, а коли я нарешті дійшов до закусочної, вона була зачинена. Я посмикав за дверну ручку, обернувся й нарешті помітив світло. Перейшовши через вулицю, я подався в той бік і побачив, що світилося в церкві. Високе готичне вікно сяк-так заклали необтесаними каменями, а посередині цього потворного мурування було вставлено невеличке, пофарбоване в жовтий колір віконце, взяте, очевидно, з якоїсь ванної кімнати. Через чотири маленькі шибки пробивалося надвір слабке жовтувате світло. Зупинившись