Хоч відповідь була несприятлива, душа моя грала, я звелів своєму конюшому Петру Дорошенку засідлати білого коня і з старшиною рушив в об’їзд львівських стін, і ось тут хтось стрельнув з тих стін, і куля вдарила під ноги моєму коневі.
— Гаразд, — мовив я. — Коли так, то полякайте трохи львівських міщухів, товариші—браття!
Я став за милю від Львова в Лісеницях, а полки козацькі злегка натиснули на місто. Одні на Гончарній вулиці коло кармелітів, другі на Галицьку браму, треті на бернардинів. Можна було б узяти город в один приступ, та я відкликав полки і послав під мури міські трубача, який лишив на списі лист з умовами почесної здачі. Я не дозволив війську нищити передмість, узяв під опіку водоводи, стримував орду від приступів. То й що ж? Бернардини стали розпускати чутки, ніби козаків стримало видіння в хмарах святого Яна з Дуклі (мовби ми не мали власних святих!), тоді вислано з міста найманих підпалювачів, які в одну ніч з четверга на п’ятницю запалили всі передмістя. Зроблено те нерозважливо й без потреби. Мовляв, щоб не дати притулку козакам, які вривалися в незахищені доми й храми, лили священикам на плечі горілку, підпалювали, вимагали скарбів. Писатиме згодом про те міський голова Зебринович, харчуючись чутками, геть забувши про те, що той, хто бере до рук перо, має слугувати правді, а не марним пересудам і чорним наклепам.
Хотіли спалити козаків, а спалили своє добре ім’я. Скільки зрозпачених, нещасних людей, скільки смертей, убозтва! Стогони, зойки, жах. Чорні птиці металися над пожарищами, мов чорний попіл пекельний. Тільки дощ згасив те, що не догоріло, люди ж металися то до козаків, то до міста, не було їм ніде притулку, рятувалися в церквах, у монастирях, так набилося повно і до отців бернардинів, і ті влаштували трапезу для нещасних. Католики саме справляли піст, у православних він мав бути згодом. Тож бернардини поставили два столи — один з скоромним, другий з пісним. Хто русин, хай їсть м’ясо, хто католик — для нього трапеза з рибою та олією. Тоді стали викликати русинів по одному ніби для якоїсь розмови. У дворі монастирському був глибокий колодязь, званий бердиш. Монах підводив туди чоловіка й казав йому: "Глянь у бердиш, русине". Той нахиляв голову, а бернардин, що стояв з другого боку колодязя, рубав його по шиї. Тіло вкидали в колодязь і кликали наступного. Нарешті ті, що за столом, схаменулися, хтось підглядів, що коїться біля колодязя, всі кинулися геть, перебралися через стіну, прискочили в козацький табір, сказано було про сю подію мені, і я в страшному гніві готов був спалити все місто. Та згодом опам’ятався і послав попередити всіх православних, щоб ховалися в своїх церквах, а не в католицьких. Кривоносові ж, який стояв перед Високим замком і рвався здобути його, сказав, що може тепер се зробити. Кривоніс вигнав з Високого замку нікчемну залогу, яка там зоставалася, встановив гармати, і тепер козаки могли б курей на міському ринку стріляти, та я велів гарматам мовчати або ж пострілювати тільки для пам’яті, бо у Львові одне вікно дорожче якого — небудь іншого українського міста.
Я спорядив отця Федора з листом до львівського магістрату, вимагаючи окупу в двісті тисяч червінців для вдоволення орди, яка прийшла з калгою — султаном, Тугай — беєм і Пін — агою. В городі вже не було грошей, всі забрав Вишневецький з своїми пилявцівськими втікачами, ледве налічили 16 тисяч золотих. Отоді просити за Львів прибув до Лісениць мій колишній навчитель риторики з єзуїтської колегії отець Андрей Мокрський.
Дивно, як вік зрівнює людей! Тоді, багато літ тому, для нас, недорослих, отець Мокрський видавався мало не старим, а тепер виходило, що мало не дорівнюється мені віком. Чи то вже отці—єзуїти заволоділи й таємницею молодості, як заволодівали вони всіма таємницями душ і світу? Коли вісім років тому випустили вони до століття свого ордену книгу "Картини першого віку Товариства Ісусового", то взяли до неї гаслом слова Ісайї: "Царі й цариці лицем до землі будуть кланятись тобі. Ти будеш насичуватися молоком народу і груди царські смоктати будеш. І народ твій навіки успадкує землю".
Про отця Мокрського мав я спогади не найгірші. Ясна річ, він примушував тоді нас учити тексти Квінтіліана і Августина, однак знаючи, що нудьгою сердець не завоюєш, знайомив з великими язичниками: Цицероном, Горацієм, Сенекою, навіть з Овідієм. Мабуть, за ці роки Мокрський став уже професором чотирьох обітниць (тоді ще був лиш духовним коад’ютором), бо ж члени ордену твердо дотримувалися свого девізу "Amplius! Amplius!" — "Далі! Далі!" За своїми учнями вони стежили все життя, раділи за них навіть тоді, коли не вдавалося навернути в свою віру, бо ж однаково вважали, що сума успіхів у світі величина стала, отож покористатися з них можуть тільки мудрі й спритні, а себе залічували до наймудріших.
— Що ж, отче, — після повітань з своїм давнім навчителем мовив я до Мокрського, — хоч і виприснув я з — під опіки вашого товариства, та, бач, справдив сподівання, які покладалися на нас, новіціїв. Маю найвищу владу! А до влади ж єзуїти рвуться більше, ніж до багатства, і незмірно більше, ніж до знання. Хоч вам я завдячую саме знаннями.
— Сину мій, — прикрив очі повіками Мокрський. — Найбільша влада — в свободі. А хіба ти нею володієш? Вся в руках черні, що бушує, як море, а ти лиш утлий човник на розбурханих хвилях. Хіба, коли б мав справжню владу, став би так утискувати нещасне місто наше?
— Свобода — це право сміливо ставити запитання, як Іов! — вигукнув я. — Таємниця свободи не в Божій мовчазній всемогутності, а в людському крику незгоди. Народ подає голос, а я — його уста, В народі виникають потреби — я їх називаю. Чи це вже так зле? Хіба не узгоджується з прийнятим у вас терміном gratia safficiens — достатня благодать?
Отець Мокрський несподівано заплакав. Цей високий, суворий чоловік, що, здавалося мені, в сухих очах своїх ніколи не мав і сльозини, плакав одверто, невміло, мовби по — дитячому, аж мені зашпигало в носі, і я взявся заспокоювати старого.
Він став розповідати про бідування Львова. Про те, як обідрав Вишневецький вірменів і євреїв, витягуючи гріш ab intimus, просто кажучи з — під душі, як збирали срібло й золото з церков і монастирів, як перебивали на гроші безцінні чаші сакральні, дарохранительниці, оклади книг. Як діти, осиротілі в час пожежі, і всі оті нещасні погорільці частково per inopiam victus91, частково від холоду і негоди на вулицях вмирали і по сей день вмирають.