Чи ж мені було лякатися переїздів?
Ще вчора на тім боці Дніпра, а вже сьогодні на сім, вже стеляться степи чигиринські, а там і Тясьмин, і гатки таємничі, всі в інеї срібному, загадкові путі в долю й недолю.
Суботів…
Впізнав і не впізнав батьківське гніздо, гніздо Хмельницьких.
І дім наш просторий багатовіконний, і ворота дубові під дашком, і церква дерев’яна, і три криниці, і груші над ними, і схили знайомі й пагорби, і степ, і річка — все те, що було, і водночас не те, бо вже хати підсусідків мовби хтось відсунув набік, а мій хутір обріс валом, і стіна з колод дубових взверх валу, і три вежі дубові оборонні, а четверта мурована і така сама мурована вугласта біля дому, а внизу, попід валом, широкий рів — замок Хмельницького.
Я хотів порівняти Суботів з своїми спогадами про нього і не впізнавав спогадів. Все було як колись, і все стало іншим, здійснилося навіть неназване, простий хутір став справжнім замком, кріпостю, неприступним втечищем!
— Хто ж се? — спитав я Мотрону. — Невже Захарко той нетямущий?
— Робив, як ти повелів йому, гетьмане. Тоді наглядав ще за ним Тиміш. Вежі муровані звелів поставити. Хотів, усі щоб такі, та не встиг до твого повернення.
Моє повернення. Куди й коли?
Бажання зостатися з Мотроною на самоті, сховатися од усього світу вразило мене при погляді на новий мій Суботів, пронизало, як блискавиця, мов той небесний вогонь, що розколює камінь і перетворює людей на соляні стовпи.
Я полишив за порогом суботівського дому все: славу, велич, землю; я ввійшов у цей дім, як у райську обитель, я позбувся навіть свого незламного духу, скинув його з себе, мов астральну оболонку для світів великих і безкінечних, бо замкнений світ нашої самості не визначав нічого, окрім речей найпростіших і неназваних, окрім спогадів і ніжності.
Мотрона сама топила печі дубовими дровами, як давно колись, і так само, як тоді, просила мене грати на кобзі й складати свої думи, і, як тоді, пролітала невидимо між нами темна хвиля пристрасті, і вже нічого не знали ми, тільки ніжність і безсмертні надії. Ми будемо разом ось так завжди і вічно. Ми будемо разом навіть по смерті. Вознесені на небеса чи кинуті в пекла, ми будемо разом, інакше навіщо се життя і сей світ і навіщо вигадані люди?
Лиш кілька коротких зимових днів і безкінечних ночей самотини в Суботові, а здаватися могло — цілі роки щастя! Давно вже я перестав бути гетьманом, слухняно корився всім Мотрончиним забаганкам, мовчав, коли вона мовчала, співав, коли хотіла, щоб співав, носив дрова для печей і воду з криниці, я прагнув опрощення й очищення від усього несуттєвого, суєтного і тимчасового, я прагнув покірливості, бо ж не ми ведемо жінок, а вони нас, і не знати, до добра чи до лиха, — усміхом, голосами, духом і теплом тіла. Настирлива плоть. Нищівна сила жіночої суті. Іноді тривожний неспокій все ж заволодівав мною, бо хоч які високі й міцні стіни пристрасті, все ж держава здіймається навіть над ними, та я вперто не хотів думати про державу, маючи біля себе цю молоду жінку, молоду свою долю й надію. Державу не охопиш ні думкою, ні уявою, вона вимагає від тебе жертв безкінечних і ніколи не вдовольняється і не дається до рук, а жінка була вся біля мене, лиш простягнути руку, обплутувала мене обіймами, голосом, оточувала духом своїм, мов Бог хмарою, чарувала поглядом, усміхом, легким своїм тілом, якому я виспівував би в думці найвищу хвалу. Рукам, губам, очам, волоссю, бровам, віям, плечам, усьому тілу легкому й летючому хай буде добре завжди й повсюди, і хай буде воно благословенне в своїй щедрості, красі й щасті.
Любов — це таке саме шаленство, як і слава. Це мука ще тяжча, а шаленство ще смішніше. Ні, любов — це благословення життя.
Нестям охопив мене в ті суботівські ночі такий, що я не міг спати. Ходив, товкся до самого світу, як домовик, знімав нагар з свічок, підкладав дров у печі, поправляв укривало на Мотронці, яка спала завжди усміхнена, мабуть, бачила барвисті сни і в них краснолюдків з довгими сивими бородами і молодих лицарів на баских конях.
При світлі воскових свічок спляча схожа була на золотавий дух.
Вранці я тихо будив її, кладучи їй руки на лице, вона здригалася щоразу несвідомо, коли ж розкліплювала повіки і бачила мене, усміхалася так ласкаво, що я ладен був покласти до її ніг цілий світ.
Перехрещуючи руки, обіймала себе за голі плечі, затулялася від моїх тяжких, пожадливих очей. Нагота, прикрита тільки опущеними віями. Беззахисність. Крихкість. Дитинність. Нічого від жадібної самиці. Сором’язливість. Чистота й цнота. В її тілі сходило для мене сонце.
Шовкова дівчинка. Золота дівчинка.
Я думав: невже знов доведеться покидати її, розлучатися з нею і йти в битви? Тривожачись, питав Мотрону: "Будеш тепер зі мною?" Вона відповідала самими очима, поглядом, усмішкою. "Завжди?" Вона відповідала вигином уст. "І ми будемо вічні з тобою?" Темний крик бився в сірих очах: "Не знаю! Не знаю! Не знаю!" Крик, як мої ночі безсонні й безкінечні, коли я втомлено блукав по дому, стояв на ґанку, піднявши лице до неба, і зорі жахали мене своєю недосяжністю.
Перші радощі відлітали від мене й забирали з собою всю легкість духу і тіла, натомість наповзало на мене щось каламутне й гнітюче. Що се? Втома? Вичерпаність? Старощі? Всі стаємо смертними, коли вмовкає любов, і навіть тоді, коли вона втомлюється. З жахом пересвідчувався я, що неспромога мені нести далі тягар цієї самості нашої і мовчання Мотрониного. Вона мовчала вперто, загадково, усміхнено, але крізь те мовчання вже вловлював я приховані її скарги, нехіть її, невідповідність нашу. Як у притчі турецькій: коли на одну шальку терезів покласти двадцять окка116, а на другу шістдесят, то шістдесят окка перетягнуть. Я переважував Мотронку тяжкістю своєю, роками, маєстатом, може, стражданнями і великим неспокоєм душі, і щодалі гостріше відчував свої старощі, свою самотину, від якої — тепер бачив се виразно — не міг порятувати мене і сам Господь Бог. В такі хвилі карався думкою, що так нерозважливо покинув Київ і замурувався, зашпунтувався отут у Суботові, в цьому гнізді родовому, в яке влетівши, можна вспокоїтися й навіки, я ж не хотів спокою!