Потоцький не послухав королівського веління і ввів кварцяне військо в козацькі городи, щоб не дати розгорітися бунту. В листі до короля коронний гетьман писав про свою нехіть до морського походу, пояснював, що рушив на Україну не для пролиття крові, а тільки прагнучи заспокоїти козаків, мати їх "в повному порядку": "Рушив, аби страхом війну закінчити. Досі не пролито військом вашої королівської мосці жодної краплі козацької крові і не буде пролито — аби тільки покорилися, відклавши свою легкодушність і ароганцію, та задавили своє завзяття".
Щоб уникнути зайвих нарікань варшавських можновладців, Потоцький спорядив навіть посольство до мене, очолюване давнім моїм знайомим ротмістром Іваном Хмелецьким, який добре знав наші козацькі гумори. Хмелецькому пощастило з погодою, бо після затяжних відлиг і незвичних зимніх дощів степ трохи підморозило, і ротмістр з своїми жовнірами досить легко доскакав до Січі. Вельми здивувався, коли там йому сказано, що Хмельницького шукати має десь в іншому місці, що на Січі його й не бачено ще і не знати, де він пробуває і що думає—гадає. Тому коли перевезено нарешті Івана Хмелецького на Бучки (по дорозі козаки мої сміялися з ротмістра, як він пробував заплатити їм: "У нас і пси за перевіз не платять, не те що королівські ротмістри!") та побачив він ті кількасот гольтіпак, що мене оточували, побачив мене в нужденній дерев’яній хижі, самотнього й утомленого, то якось мовби розгубився.
— Чолом, пане Хмельницький, — мовив він дружньо.
— Чолом, пане Хмелецький, — відповів я, — бач, забралися ми з тобою так далеко, що тут і хміль, мабуть, не росте.
— Та бачу, що, мабуть, не росте, — посміявся Хмелецький.
— Тож я, знаючи таку економію, попросив сюди людей, що знаються на тому, як возити хміль куди треба.
— Ще треба й пиво вміло зварити, — зауважив Хмелецький.
— І пиво зуміють зварити, і люльки розпалити, і диму напустити, все вміють, пане ротмістре.
— Не дуже в тебе й людей, пане Хмельницький.
— Зате кожен десятьох варт.
— Однаково не досить.
— А нащо мені занадто. На чайки багато й не вміститься.
— То все ж хочеш на море вдарити?
— Може, й на море, а може, й на сушу. Вже як воно вітер повіє. Щоб не супротивний.
— З суходолу вже супротивний віє, — застеріг Хмелецький. — Гетьмани вступили з військом в Україну і дійдуть і сюди, коли треба.
— І оце тебе послали сказати.
— Послали ж. Велено тобі сказати, щоб не розпочинав війни на морі, повернувся додому і розпустив усіх своїх людей і щоб сіли собі спокійно по домівках.
— Гаразд мовиш, пане Хмелецький, Сіли по домівках. А коли домівок немає? Може, пан гетьман коронний звелить для нас палацики вибудувати? Його милість король ясновельможний, знаючи наш стан, звелів самим залізом собі волю і добра здобувати. До слова ж королівського ще й листи свої з печаттю додав. Королі не зрікаються своїх слів, та не завжди в спромозі їх потвердити. То хоч ми своєю відвагою потвердимо. Може, хочеш побачити той привілей королівський?
— Багато про нього мовиться в нас, та ніхто не має віри, — сказав Хмелецький.
— А ось ти й повіриш. Демку! — гукнув я. — Покажи пану ротмістрові привілей королівський.
Демко сидів коло мене в передпокої невідлучно, так і спав упоперек мого порога, на нього я покладався найбільше, це не Іванець, який все никає та нишпорить. Демко вигадав і для привілею, на який усі хотіли поглянути та ще й помацати, Пристругав тахлю дерев’яну, прикріпив на ній лист королівський і заслонив чорною шовковою шматинкою. Так і приніс до ротмістра. Відтулив шовк, показав лист зблизька, хоч до рук і не дав: мовляв, дивись, а руками — зась.
— Що й шовком прикрили, — подивувався Хмелецький.
— Щоб атрамент не линяв, — пояснив я. — Трохи знаюся на цих справах, бо колись же був писарем військовим, як ти гаразд відаєш, пане ротмістре. А тепер коли й писар, то втеклий, а ще: втеклий сотник і здрайця ойчизни. Так там мовиться при гетьмані коронному?
— Обіцяно всіляку справедливість для всіх і прощення, — сказав Хмелецький. — Для того прибув.
— Шкода говорити! Не для того я втікав на Низ, щоб оце тепер ставати перед Потоцьким помилуваним грішником! Вірили ми йому не раз і не два, а чим кінчалося? Палями та сокирою катівською? Зібралися ми тут, сам бачиш, в числі невеликому і замірів злочинних не маємо ніяких, та хочемо послати депутацію хоч би й до короля та до сейму, щоб вони послухали нас звідси, коли не хочуть слухати з України. Вимагаємо ж для себе й народу свого небагато: скасувати ординацію нелюдську тридцять восьмого року, повернути давні вольності наші і вивести війська королівські з України й ніколи не вводити їх, бо впораємося на своїй землі самі, не піддавалася ж Україна ніколи польській короні, а ввійшла як частка добровільна, прийнята під руку королівську з волі доброї. Отак, пане Хмелецький. Передай панові краківському все, що чув і бачив у нас, а більше не маємо що передавати, бо ж однаково Потоцький не слухатиме, йому все Марсові сурми гримлять у вухах, хоч і вуха вже вовною позаростали. Хвалився тобі я ще пивом, то, може, скуштуєш наріого пива — горілки, а перед тим поведу тебе до лазні козацької, може, захочеш, щоб послужив тобі.
— Прислужити в лазні? — подивувався ротмістр.
— Хіба ж не вважають пани, що козаки тільки й уміють, що груби топити та воду їм гріти? Воєвода поморський Мацей Немойовський, кажуть, хвалився якось, що коли б став великим паном і захотів мати двір порядний, то за секретаря взяв би нідерланда, конюшим — угорця, стольником — італійця, кухарем до гарячих потрав і риб поляка, до паштетів — француза, кухарку до охендозтв33 — польку, німкеню для праці, до ліжка мазурку та англійку на додачу, а русина до лазні.
Хмелецький сміявся разом зі мною щиро, тоді додав і од себе:
— В нас ще кажуть, що гетьман повинен мати голову влоську, серце французьке, руки польські, ноги іспанські, щоб уже коли де стане, то не поступався.
— Може, щоб ліпше втікати? Але панові Потоцькому й іспанські ноги не поможуть, як доведеться вчистити від якої—небудь притичини: затовстий і затяжкий.
Гостював Хмелецький ще день у нас, куштував нашої горілки, придивлявся до всього оком мовби й доброзичливим, але пильним, однак нічого не побачив загрозливого і поїхав до свого пана гетьмана, запізнавшись з нашими гуморами, в гумбрі добрім.