От вам і образ тої хорошої та цвітучої давними часами України, от вам копія серце роздираюча! Перед єднов хатов, що майже нічим не відличалася від других, тілько тим, що була менша і попідпирана якимись спорохнілими колами, обдерта, — городець без оплота, стояла купка людей, таких, як-єсьмо недавно їх описали. Стояли они, як тих купка овець переполоханих від вовка, оглядаючися боязко на всі сторони і тихо щось шепчучи. Межи ними із боку стоїть собі молодий, може з двадцятьлітний парубок, званий звичайно Федором. Був то собі парень, як дуб, зовсім неподібний до других селян, хоч-таки видко було і на нім, що до праці рук не щадив. Чоло єго було понуре і завше захмурене, сміх ніколи не роз’яснив єго лиця, якась глубока задума осіла на єго чолі, око єго понуро гляділо навкруги і блискало якимсь огньом, що не кождий міг ся ему спротивити. Цікаво прислухувався він тепер розмові, котру шепчучи меже собою провадило кількох селян. Поволи зачалося щораз більше сходити, і відвага зачала поволи вступати в розмавляючих, і розмова зачалася голосно провадити. Прислухаймося і ми тій розмові, може з неї учуєм що такого, що нам дальше буде потрібно знати.
— Ну, тож ви, куме, напевно повідаєте, що Наливайко вибраний на гетьмана?
— Та же вже не як. Весь нарід на нього тілько глядить, за нього ся молить, від нього помочи виглядає.
— А я знов чув, що хтіли січові запорожці вибрати свого кошового Івана Лободу на гетьмана.
— Та так, але старий відказався того тягару, мовлячи, що се на єго плечі завеликии тягар, що молодий борше вспіє булаву носити собі на славу, а народови на добро та на щастє.
— Отже, то ми чоловік, най му бог дасть ще довгі літа прожити!
— Єму та й і Наливайці нам на добро, а усім врагам на безголов є!
— Амінь! — доказав Федір і на єго лице виступив якийсь горачковий рум янець, око му запалало — всі зглянулися на нього.
—Тс! — шепнув хтось, — не виїжджайте з такими річами, бо могли би де панські посіпаки засісти та й підслухати, знаєте — нещастє.
— Ет, іди до гаспедової матери з своїми панами! Мать би їм усім замордувало! — розлютувався понурий Федір. — Говоріть, люде добрі, дальше, я рад вас слухати, говоріть, не бійтеся нічого.
Позвольте, що на тім урвем на часинку нитку нашого оповіданя і скажем дещо о Федорі.
III
В часах, якії-сьмо на початку описали, у тім общім замішаню, де магнати та єзуїти рядили, не був то рідкий випадок найти якого-небудь чоловіка, щоб не знав був сказати, як ся властиво називає, звідки походить, хто му отець або мати. Такі нещасливі діти, котрі у своїм віку не дізнали стараня родичей, їх троскливої опіки, не чули їх солодких слів, їх науки і наказу, жили і виростали правдиво чудом божим, валяючися де попідтиню, доки або не найшли якого милосердного чоловіка, що їх приняв до себе, або доки не виросли до того степене, що могли бути уживаними до якої роботи, а тогди перший-ліпший пан брав їх без усілякої церемонії до себе, звичайне, кождий озьме, що му дармо даси, запрягали їх до роботи і уживали доти, доки могли з них мати якийсь пожиток, доки чоловік не стеряв усіх своїх сил при тяжкій праци, а тогди, на старість, не потребуючи го до ні до чого, виганяли геть та й ще й собаками цькували. От вам ще єдна душу роздираюча сцена з великого образу нужди, недолі і горя нашого в шіснадцятім столітю!
До тої самої групи належав і наш Федір, котрого ми в попереднім розділі пізнали. Не знав він, хто був його вітцьом, а хто матір’ю, не знав і не мав у світі жадного ближчого, як бога, — але ж бо повідають: бог високо, приятеля нема, родичів нема, або хто знає, де ся обертають, а бідному сироті вітер завше в очи віє, завше єму горе, біда не попускаєся єго ніколи. Не знав Федір нічого певного о своїх молодих літах сказати, тілько люде знали і повідали, що перед десятьма літами прийшло до села босе, голе і простоволосе хлоп’я, валялося довго по селу, хто хтів, то ся збиткував та знущав — травлено го собаками, видрулювано за двері, а особливо панський панич, в єдних літ із сиротиною, найбільше ся над ним пакостив. Наконець змилувався єден старенький чоловік, що жив у тій власне хатині, що ще й доси у ней наш Федір живе, та й взяв бідне хлоп’я до себе. Той чоловік був собі теж одинокий, без брата і свата, без родини і жінки, нич не в’язало го до світа. Взявши хлоп’я, він зачав єго виховувати не так, як другі вітці виховують власні діти, але так, як повідають у приказці: хто свого не має, той уміє чуже шанувати. Та й старий козак, бувший осавул під гетьманами Ружинським та Косинським, виховував Федора на доброго козака, вправляв го завчасу до зброї і в серце його впоював ненависть против усякої тиранії. Глубоко врилися у єго серце всі оповіданя старого про Шаха, Підкову, Скалозуба та Байду і Дашкевича. Він з цілого серця зненавидів тяжке правительство польське і опирався двірським посіпакам, і заступався не раз за цілу громаду, хоч би і перед самим паном. Тож і усі люде, видячи в нім свого оборонителя, полюбили єго дуже і старалися єму взаїмно відплачуватись, боронячи й єго від панських гайдуків та окомонів. Робив і він панщину, так, як другі, але не давав за що-будь обидити себе нікому і кождому сміло поставив ся в очи, і в такім часі світили му ся очи і брови насувалися ще нижче. Недовго тішився єго старий опікун своїм Федором, умер, проживши дев’ятьдесять літ і лишивши Федорови в спадщині хатину, кавалок поля необробленого і козацьку збрую. Здає ми ся, що-сьмо досить уже сказали о Федорі, для того час би нам повернути уже знов на улицю до розмовляючих людей. Розмова провадилася дальше звичайним способом о Наливайці, і наконець Федір повідає: "Люде добрі, ми тут говоримо о Наливайці та молимося за нього, але я би гадав, що треба би радше і з нашого села єму якусь поміч прислати, бо, знаєте, бог високо, з неба рукою не дасть нічого, аби ся до нього не знати як молив, але конче тре ся самому старати, аби собі помочи". — "О господи, отче милосердний, дякую ти, що-сь ми дав такого сина!" проказала назаді за людьми стара згорблена жебрачка, що пе[ре]д хвилею, як люде розмовляли, приволоклася о палици і прислухувалася з особлившою увагою кождому слову, котре сказав Федір. Тепер усіх очи обернулися на ню — Федорови серце якось живо зачало бити у груду на той вид старушки, котра так добродушно гляділа на нього, що він сам не знав, що ся з ним діє. "А хто ж ваш син, ци є він може ту, бабусю, що за нього богу дякуєте?" спитав старушки. — "Федю мій, Федуню, сину мій, богу дякую, що ще мої очи перед самов смертев тя увиділи!" прошептала старушка.