Той підвівся, ображено відповів:
— Я не Лелюх, я — Козир.
— Ти?! — тицьнула пальцем на сусіда.
— Я — Марчук… А Мишка сьогодні в школі нема.
— Якого Мишка? — не втямила вчителька.
— Та Лелюха, кого ж іще… Він сьогодні з батьком поїхав у район, бо черевики порвав, то треба купити.
Ніна Семенівна звернула, нарешті, свій погляд на Сяника. Дивилась не то що докірливо чи осудливо, а просто ображено. Таки не витримав того погляду й опустив очі. Вчителька міцно стиснула губи і, наче нічого не трапилося, твердо пішла до свого столу… Перевела подих і взялась далі пояснювати урок.
Коли продзеленчав дзвоник, сказала Сяникові:
— Ти знаєш, де я живу?
— Ні, — лукаво глянув Сяник.
— У баби Тетяни! — відповіло хором півкласу.
— Зайди сьогодні до мене, — сказала вчителька і подалася геть.
До Сяника підійшов губатий Барабаш:
— А що, продав єгипетського гусака?
— Бігли води по заводях, а байраки по собаках, — сказав Сяник, зі зловтіхою приглядаючись, як у Барабаша тетеріє обличчя.
— Дрюком-боком-каменюком дурня били — уму вчили, умивали його шилом, натирали його милом. Зрозумів? — І вигадував далі:
— Камінь грає, дім співає, сонце їсть із хлібом сало, а щоб тебе, Барабаше, надуло і розірвало!
— Ану ще! — стали під’юджувати однокласники, які знали за Сяником цю охоту до вигадок, несподіваних і доладних.
— Барабаш — як патронташ, замість льолі — ноги голі, замість, рук двоє гадюк, сам здоровий, наче бочка, в голові вмостилась квочка, квочка скаче й кудкудаче: Барабаш — гарбуз ледачий! Барабаше, Барабаше, не клади у вуха каші, кашу треба їсти оком, воду треба пити боком, носом слід усе кусати, а ногами слід жувати, животом умій ходити, а плечима вмій робити.
Барабаш синів од злості й тупо дивився на Сяника.
— Ох і мудро ж як! — бубонів.
— Ану ще! — підохочували товариші.
— Ходять свині в небі синім, а на хмарі два дядьки грають у… у… у якісь дудки. Раптом вибігла лисиця, на лисиці тій криниця, а в криниці тій орли молоко собі пили. Молоко пили із ложки, і мені дісталось трошки…
— Е-е, вже не так, як перше, — стали огуджувати його вміння. — От про Барабаша ти склав добре: носом слід усе кусати, а ногами слід жувати!
Барабаш не осмілювався зачепити язикатого Сяника, все ще бубонів:
— Ох і мудро ж як!..
— Ану про Ніну Семенівну склади, — попросили однокласники.
Сяник удавано закотив очі під лоба, начебто це для нього й хтозна як трудно, а потім затарабанив:
— Був єгипетський гусак, в гусака отого — грак, грак стріляв собі з гармати, а гусак умів гарчати. Грак на домрі славно грав, а гусак той танцював, грак до школи не ходив, бо учитись не любив. А гусак любив учитись, бо хотів розумно жити, дзьобом він умів писати, а ногами вмів читати!
— Хіба ж це про Ніну Семенівну? — пробурчав Барабаш, коли в Сяника забракло духу для дальших вигадок.
— Чого б то я про неї складав? — засміявся Сяник. — Це я знову про тебе. Дзьобом ти умів писати, а ногами вмів читати!
— Веселий ти дуже, — кривився Барабаш. — Дивись, якби не перепало за всі твої штучки.
— Перепало попаді маленьке перепаденятко, — проторохтів Сяник.
— Що? — вибалушив очі Барабаш.
— Перепаденятко переполовинило перепічку, перескочило перелаз і перекотилось перекотиполем перед передніми пенсіонерами.
І як тільки в Сяника вистачає снаги, щоб усе це одним духом випалити! Однокласники дружно зареготали, а Барабаш спохмурнів геть безнадійно.
А після уроків поверталися додому разом. Кругленький Барабаш не йшов, а колобком котився, сопучи та раз у раз зітхаючи. Сяник, звісивши голову на груди, всміхався собі, ніби щось гарне спадало на гадку, а потім запитав:
— Сказати, про що ти думаєш?
— Про що? — аж зупинився Барабаш.
— Їсти хочеш! І ні про що не думаєш.
— Точно! — здивувався Барабаш. — Зголоднів я в школі.
Сяник зовсім тихо, без слів, узявся мугикати якусь пісеньку. Помугикає та й перестане. І так кілька разів. Як раптом
Коло річки, коло броду
там дівчина брала воду…
Сяник зареготав:
— Це я тобі підказав цю пісню!
— Як підказав? Я сам… Ти ж не співав, а так лише.
— Я не співав, а лише думав цими словами, а тобі й передалося все, зрозумів?
— Ти ж не співав! — дивувався впертий Барабаш.
— Е-е, не тямиш ти! А зі мною вже не раз так — у думках наспівую якусь пісню, а раптом її вже хтось біля мене співає, уголос.
— Брешеш, — буркнув Барабаш.
— А навіщо мені брехати? — заперечив Сяник. — Мені від того не легше. Я й думки отак угадую.
Набурмосений Барабаш підозріливо глянув на Сяника — чого, мовляв, іще чекати від тебе?
І звернув у бічний завулок, щоб навпростець дістатися додому.
— А ти злякався, — услід йому глузував Сяник, — аби я твоїх думок не прочитав! Я й не читатиму, бо їх у тебе нема. Тільки про їжу, більш ні про що!
Барабаш увібрав голову в плечі й навіть не озирнувся.
Увечері Сяник зайшов до свого найкращого друга. Мишко Лелюх уже знав про те, що Ніна Семенівна запросила Сяника до себе додому.
— Йти чи не йти? — вагався засмучений Сяник, хоча і взнаки старався не давати, що переживає.
Мовчазний Лелюх поволеньки знизав одним плечем, далі так само поволеньки знизав другим.
— І йти неохота, й не йти…
У Лелюха подобрішали очі й сповнилися співчуттям. Великі-великі очі в Лелюха, світлі-світлі, а дивляться так дружньо, що аж на душі розвидняється.
— І хто мене підбив усе те видумати? — по-справжньому каявся Сяник, картаючи себе за ту витівку. — Здається, ніхто не підбивав, нічого…
Лелюх непорозуміло розвів руками. Наче хотів тим рухом сказати, що за Сяником раніше такого не водилося, то не інакше, як лихий попутав.
— Піду! — підбадьорений тим рухом, вирішив Сяник. — Хіба ж я боюся, чи що…
Тетянина хата біля колгоспної комори. Хата як хата, не нова й не дуже стара, стіни її стоять, нікуди не розбігаються, проте Сяник, боячись заходити навіть на подвір’я, почав бурчати:
— О, хіба це хата? Інвалід першої категорії — без рук, без ніг і без голови. Хіба то димар? Через нього, либонь, дощ у горщики капає, коли баба варить їсти. А ворота, ворота… Ще й зачинено на прогонич, ніби не сьогодні, то завтра хтось має красти бабу разом із хатою!
Хоч би й скільки никав доокіл, хоч би скільки бурчав, мусиш іти. Ледве відчиняв хвіртку, ледве ноги волік через двір. Добре, що хоч посутеніло, що обличчя не видно. А то пашить якоїсь хороби, й чого б то…