— Тут написано про мене? — спокійно спитав імператора.
— Написано, що написано,— в очах у Генріха народжувалася пустота. Барон знав, що це перший передвісник шаленства, він не дуже боявся таких нападів, але тут замішана була ця жінка, тому мав бути обачливим.
— Коли це про руських свиней...— почав обережно.
— Рицарі княжни Праксед! Де вони?
— Довідаюсь, коли цікавишся, імператоре.
— Велю! Де? Твоя робота — знаю!
— Не втручався сам, та, дбаючи...
— Де вони?
— Тут, у Кведлінбурзі. Довелося...
— Веди, показуй!
— Може, завтра, імператоре? Ніч...
— Веди! Гей, хто там!
Не допитувався в Заубуша, чи знає, куди вести. Повинен знати. Цей усе знає. Горіли смолоскипи, поблискувала тьмяно зброя. Нетерпляче дихав імператор. Заубуш навмисне повільно волочив свою дерев'янку. Не було куди квапитися. Таке не показують і простим смертним, яким судилося на сім світі все найгірше, то навіщо т воно імператорові? Сто тисяч свиней з цією руською дівкою!
Пройшли винні погреби Кведлінбурга, ті самі, де імператор пив з Євпраксією вино їхнього мовчазного причастя до спільної великої долі, спускалися кудись нижче, заглиблювалися в таємничі підземелля, гриміли ковані залізом двері, дихало вільгістю, мороком, смерділо столітнім брудом, лякало потойбічністю. Оттони вміли будувати не лише крипти святих мучеників, але й глибокі кам'яні мішки для мучеників живих. Камінь сльозився водою, бив диким холодом, морок волохато накочувався звідусіль, гнітив людей, гасив вогонь. Ще двері, ще, гримить набубнявіла ляда, морок ще страшніший, розверзає-ться кам'яна паща, звідти плюскотить вода, десь далеко, ніби в самому центрі землі, якісь шерехи долинають звідти, якісь зітхання. Невже там люди?
— Гей, хто там? Живі?
Сам германський імператор питає, річ небувала й неймовірна, але тим, хто внизу, однаково, їм до всього байдуже, вони плюскотять у чорній холоднечі, брьохаються в невидимій воді, блукають у пітьмі, а може, давно вже вмерли і то вода носить їхні тіла, плавають вони серед нечистот, здохлих пацюків, уламків і залишків давніх злочинів і проклять.
Імператор поглянув на Заубуша, і той злякався вперше після того, як на нього нападали в лісі під Гарцбур-гом. Коли справді ті, що внизу, вмерли, то ще й не знати, чи вийде звідси барон.
— Ей, сто тисяч свиней! — заревів униз Заубуш.— Тут Генріх, імператор, він вас питає! Відповідайте!
Мовчанка тривала, плюскотіло внизу й далі, плюскотіло мертво й страшно, імператор знов поглянув на Заубуша, і той вичитав у збілілих очах Генріха свій присуд. Готовий був стрибнути туди сам, брьохнутися у воду, аби лиш переконатися, що ті — ще живі. Тоді ті, внизу, мовби зглянувшись над одноногим, подали звідти голос:
— Чого імператорові?
Генріх відскочив од отвору, затис руків'я меча, так ніби мав рубатися.
— Видобути всіх! Миттю!
— Зробимо, імператоре,— Заубуш зігнав із себе звичну насмішкуватість, став слухняний і покірливий.— Зробимо все, як звелиш. Тобі ліпше не бути тут. Дорогоцінне твоє здоров'я...
— Моє здоров'я, не твоє. Лишуся тут.
— Імператоре!
— Сказав!
Принесено в'язану драбину, вузлувате звісилася вона в глибину, звідти довго ніхто не видобувався, тоді по одному стали з'являтися. Дзюрчала з лахміття брудна вода. Зсиніле від холоду тіло. Розкудлані бороди. Несамовиті очі. Не люди — мерці. Дев'ятеро. Усі цілі. Усі тримаються на ногах. Якою силою? Попереду — косоплечий, ширококостий, зблискує зубами чи то в посміху, чи від ненависті, яку не може та й не хоче приховувати.
— За віщо ти їх? — спитав спокійно Генріх Заубуша. Не цікавився, хто кинув сюди руських, бо знав і без того. Барон теж знав, що викручуватися не слід. Треба казати все. Але що мав казати? Про дику руську жінку? Замкнули її в абатстві. Він хотів її ощасливити — не далася через дурість. Але про таке імператорові не кажуть. Про його ненависть до слов'янських свиней? Це слід полишити для іншого разу. Він не задумувався.
— Звичайна справа.
— Знаєш закон, який забороняє кидати камінь у бика, впряженого в плуг, і міцно затягувати йому ярмо?
— Була підозра...
— Яка? Заубуш зам'явся.
— Кажи!
— Княжна...
— Ну!
— Зневажала германських мужчин. Не піддалася навіть своєму мужеві на шлюбиім ложі. Тримала коло себе цих. Як мужчин.
— Брешеш!..
— Слово, імператоре! Несподівано ступив уперед Кирпа.
— Хочу сказати.
— Знаєш нашу мову? — не повірив імператор.
— Сидів тут п'ять літ. Голова на плечах є.
— Що хочеш сказати?
— Твій барон бреше!
— Пояснюй.
— Княжна чиста, як сльоза.
Імператор мовчав. Дивився на Заубуша. Тоді сказав!
— Іди геть.
— Імператоре!
— Геть!
А руський добивав барона:
— Вона невинна, клянусь хрестом. І впав на коліна. І ті восьмеро теж упали на коліна. Підвестися вже не могли, не мали сил. Тоді Генріх зупинив Заубуша:
— Стій і слухай. І хай знають усі. Я руську княжну беру в жони.
— Імператоре!
— Вона стане імператрицею!
Коли вже вимовив ці слова, збагнув, що жили вони в ньому всі дні, жили несвідомо, не могли ніяк народитися, потрібен був поштовх, струс, якась незвична подія. І ось сталося. Знов, як завжди, nоміг Заубуш. Поміг не думаючи. Був майже вдячний баронові, поглянув на нього мало не зласкавлено. Той відвернув погляд. Страх йому вже минувся, вмить вловив зміну настрою в Генріха, тепер імператор ждатиме слів хвали за його несподіване і, сказати прямо, досить безглузде вирішення. Зробити цю руську видру імператрицею? За які цноти? І як же про це буде оголошено світові? Імператор зробив заяву. Де й перед ким і як? Все, все гине. Перед цим заради нікчемних руських свиней мало не принесено було в жертву його, Заубуша. Стільки злочинів вчинено за тридцять років володарювання Генріха, що до них нічого не додав ще один геть незначний. Знищено многі тисячі, вбито таких високодостойних мужів, що якісь там п'ять чи дев'ять чужинецьких заброд не варті печеної воші. Генріх забув, що він імператор Священної Римської імперії, знехтував своєю гідністю, мало не сам витягав цих брудних свиней звідти, де їм належалося бути за всіма законами земними й небесними, а тоді ще й така заява! Барон сопів розгнівано, стукотів дерев'янкою, враження складалося, ніби вже й не Генріх імператор, а цей барон сягнув найвищої влади, однак імператор мовби й не помічав роздратованості свого поплічника.