Євпраксія й не помітила, як останні слова проказала вголос, але тим не збентежила папу, він навіть мовби розвеселився, бо заговорив якось довірливо, сходячи з неприступних своїх висот, співчуваючи молодій жінці. Мовляв, ще папа Григорій Перший, визначаючи тяжкість гріхів, на перше місце поставив superbia — гордість, а слідом за нею — luxuria, себто хтивість, безпутство. Заколот духа проти бога і заколот плоті проти бога порівнюються в своїй тяжкості. Стосунки чоловіка з жінкою породжують небажаний стан душі, чоловік, у захватах жоною, відволікається думкою від бога, тому все це пронизано гріховністю й найбільшими небезпеками. У пучину плотського гріха втягує чоловіка жінка, бо вона — язичниця эа своею природою.
— Ми з найсвятішим папою не язичники, не язичники,— нарешті втрутилася Матільда і цим подала знак папі, що вже досить холодного відчуження, пора переходити до співчутливої довірливості, бо ж тут зібралися рівні. Урбан зліз із свого трону, виявився так само невисокий, як і Матільда, ґречно пустив жінок трохи попереду, сам зайняв місце між ними і так, повільно походжаючи по мозаїчній підлозі безмежного холодного залу, став говорити не про милість, не про готовність свою прийти па поміч змученій молодій жінці, не про бажання відстояти правду, захистити істину, а про каяття, про те, що протилежне зцілюється протилежним — contraria con-trariis sanatur — гординю слід ламати смиренням, жадібність виліковувати милостинею, безділля — старанністю в праці, балакучість карати обітницею мовчання, обжирання — постом, а перелюбство — воздержаністю. Всі єдині в гріхові, та не всіх слід міряти тою самою міркою. Вона імператриця, особистість у цьому світі з найвищих, отож і судити її мають теж найвищі. Він своею владою міг би звільнити її від гріхів свідомих і несвідомих, накласти на неї єпітимію чи й позбавити єпіти-мії, але він прислухався до її прохання і хотів би дати імператриці пораду.
— Ми з найсвятішим папою хочемо порадити вам, ваша величність,— миттю підхопила Матільда, так ніби не довіряла папі в його вирішеннях і будь-що прагнула позбавити його самостійності.
— Вдячна буду за пораду, жду її, ваша святість,— покірливо схилила голову Євпраксія.
Папа поважно заговорив про собор. Собор у Констанці? Ні, той уже був. Сталися там речі прикрі для честі її величності, але те вже сталося, нічого не вдієш. Звернутися з апостольським посланням на захист імператриці? Ніхто так не захистить своєї честі, як той, кому вова належить. Повесні він скликав новий собор. У Германії? Ні, в Італії, у П'яченці. Було б вельми похвально, аби імператриця виступила на соборі особисто, розповіла прелатам в подробицях, правдиво про все, чого зазнала від імператора, показала все буйне скотство цього негідного чоловіка і виявила всю свою чистість і вищість над ним. Чи заради неї скликається собор? Хай імператриця заспокоїться. На соборі мають бути вирішені важливі питання віри, слід сподіватися, що в діях християнства це буде собор найзнаменитіший, бо від нього поведе початок велика священна війна за торжество віри, але, керуючись безмежною божою милістю, вони готові приділити увагу також імператриці з її скаргою на негідну поведінку германського імператора. Хай імператриця знаеі її вислухають з найбільшою увагою і високо поцінують її мужність і намір прислужитися святій церкві.
— Церква? — вигукнула, не стримавшись Євпраксія.— Забруднено мого честь, я зазнавала нелюдських страждань, ганьби, і ніхто не прийшов мені на поміч. Тоді намовили звернутися до собору в Констанці, а що з того вийшло? Де ж церква, де бог?
— Дочко моя, бог присутній у всіх ділах наших і за все воздається. Коли Людовік, син імператора Карда Великого, в своїй любові до істини не зміг змовчати і розкрив, яке розпутство панувало при дворі, скільки сотень наложниць мав сам імператор і скільки незаконних дітей сплодив з ними, то уми обмежені ладні були засудити вчинок Людовіка, свята ж церква стала на його захист.
— І назвала Людовіка Благочестивим, ваша величність,— миттю докинула Матільда.
— Ви обіцяєте мені благочестя? Хіба воно дається, а не живе в людині? — тихо спитала Євпраксія.
— Ми з найсвятішим папою забули вам повідомити, ваша величність, що імператор домагається вашої видачі,— замість відповіді зловісно повідомила Матільда.
Євпраксія з невеселим подивом поглянула на графиню. Та нагадувала гострозубого хижого звірка, що так і хоче вчепитися тобі в горло. Адже знає, як їй тяжко, в якій безвиході опинилася, впевнена, що відступати імператриці нікуди і має згодитися з усім, що пропонує (а може, вимагає?) папа, але для певності хоче завдати ще одного удару, тяжкого, зрадливого, смертельного. Чи забула, що вже казала про вимогу імператора, чи навмисне повторила це при папі? Все ж Євпраксія удала, ніби вражена в саме серце словами Матільди, а та, тішачись з переляку молодої жінки, захоплено сьорбнула повітря й милостиво виголосила:
— Але ми з найсвятішим папою ніколи, ніколи... Що "ніколи", так і лишилося таємницею, бо ще не було запевнень з боку імператриці, отож не годилося занадто багато обіцяти, Матільда урвала мову саме там і тоді, де й коли належало, і Євпраксія, підкоряючись злій грі цих жорстоких людей, не маючи іншого виходу, тихо сказала:
— Я вдячна вам, ваша святість, за пораду і хотіла б скористатися з неї, коли на те буде ваша висока згода і ласка.
Папа мовчки поблагословив Євпраксію, дав їй для поцілунку свою зледащену руку, Матільда, запобігливо зазираючи імператриці в обличчя, провела її туди, де ждали двірські дами, так довго очікувана розмова нарешті відбулася, не принесла ні надій, ні полегкості — саму лиш пустоту й щеміння в душі.
Та все ж Євпраксія зітхнула вільніше. Вільна бодай думкою. Не тяжітиме більше над нею непевність і невідомість. Ще одне зусилля, ще одне приниження в цій землі суцільних принижень,— і кінець. Вільна, вільна! Від їхніх милостей, від їхніх розкошів, від їхньої зажерливості й мстивості, від багатолітньої наруги. Заради цього готова на все. Хочуть почути від неї? Почують — аж у вухах дзвенітиме! Накладуть на неї єпітимію? Хіба можна злякати людину щонайтяжчими карами перед лицем свободи? Хай вигадують для неї, хоч і безневинної, кару — вона знесе залюбки, бо хоче бути вільною. Примусять спати у воді, у кропиві, на розсипаній шкаралупі від горіхів, звелять розпростерти руки хрестом, виспівувати псалми, бити долонями по підлозі, бичуватися дисципліною — стерпить усе. Скажуть поститися сім тижнів або й сім років — пристане й на це, хоч могла б найняти заступника в єпітимії — юстуса, платячи по три соліди за тиждень. Навіть засуджена до семилітнього каяття могла б очиститися за три дні, посадовивши на хліб та воду спершу 12 чоловік на три дні, а тоді сім разів по сто двадцять чоловік теж на три дні, щоб отримати рівно стільки днів посту, скільки міститься їх у семи роках. Але що дні й роки, порівнюючи з визволенням! Поволі пустота в душі змінилася на радісне очікування, Євпраксія нетерпляче ждала настання того дня, коли брами Каносси відчиняться і вона вирушить в свою останню подорож по цій землі, ще імператриця, але вже не рабиня! Вирватися з Каносси — здолати неволю! Доволі вона конала в цих мурах, пильнована сторожовими псами Матільди. Може, й папа — теж вірний пес графині Тосканської, хоч і гріх таке мовити. Але ж недарма в самій назві замку е щось собаче. Люди тут не живуть — гризуться, мов скажені собаки, ненависть скупчується в цих кам'яних палацах і церквах, нагнічується за потрійними мурами та бездонними ровами, а тоді розприскується по всьому світу гнилими бризками, розповзається моровою пошестю, розлітається вітрами підступів.