Ну, здається, балакучі священики й капелани не дійшли ще до вчителя біології, не почали розмови про двірника (невичерпна тема) чи про першу, потайки викурену сигарету. Для кого повітря надто зіпсуте, той може вийти надвір і притулитись на кілька хвилин до стіни кінозалу — надворі погожий, теплий вечір; світла маяка на острові Клер, що за вісімнадцять кілометрів звідси, ще не видно, погляд лине спокійним простором моря вдалину — за сорок-п'ятдесят кілометрів, проминувши затоку Клу аж до гір Коннемари і Голуея, а хто подивиться праворуч, на захід, той побачить мис Акілл-Гед — останні два кілометри Європи, що пролягли поміж нею та Америкою, дикі, неначе створені для відьомського шабашу, вкриті мохом і вересом, де височить Крог-хайн, найостанніша з усіх європейських гір на заході, що крутою сімсотметровою скелею виступає в море. Біля її підніжжя в темній зелені моху виділяється світлий прямокутник обробленого грунту з великим сірим будинком — тут жив капітан Бойкот, від чийого імені населення придумало поняття "бойкотувати", подарувавши світові нове слово. Кількасот метрів вище цього будинку видно рештки розбитого літака — американські льотчики на якусь мить раніше уявили собі, що під ними вже розкинувся океан, гладенька поверхня, яка простяглася поміж ними та їхньою батьківщиною. Остання скеля Європи стала їхньою згубою — останній зубець тієї частини суші, яку Фолкнер у своїй "Легенді" назвав "тим малесеньким гнійничком, ім'я якому—Європа..."
Понад морем різними шарами розлягається синява різних відтінків, у цю синяву загортаються острови — зелені, схожі на великі замшілі лисини, чорні, зубчасті, що стирчать з моря наче дуплаві пеньки зубів.
Нарешті (чи на жаль — хто знає?) священики покінчили зі своїми шкільними спогадами або припинили їх, щоб прийти помилуватися на ту красу, що її обіцяла афіща — на Енн Бліс. Гаснуть червонясті мушлі, ущухає галас шкільної перерви на дешевих місцях, усе це безкласове суспільство поринає в мовчазне очікування, а тим часом починається фільм — солоденький, кольоровий і широкоформатний. Час від часу котресь із три— або чотирирічних дітей починає ревти — це коли пістолети починають стріляти надто правдоподібно, а кров, аж надто схожа на справжню, цебенить з лоба героя або темно-червоними краплями зрошує шию красуні: "О, невже цю ніжну шию неодмінно треба було прохромлювати ножем?"
її не зовсім прохромлюють, не бійся. Дитині, що здіймає галас, швидко пхають у рота шматок шоколаду — біль і шоколад тануть у темряві. Наприкінці фільму з'являється знайоме ще змалку відчуття — неначе переїв шоколаду, солодощів. Ох, ця болісно-приємна печія від забороненої насолоди! Після такої кількості екранних солодощів інтригуючий анонс, тепер уже чорно-білий — гральний дім, худі брутальні жінки, огидні, але сміливі герої, знову неминучі пістолетні постріли, знову запихається шоколад у рота трирічній дитині. Програма тут складена дуже щедро, триває аж три години, а коли знову спалахують червонясті мушлі світильників, відчиняються двері, тут, як звичайно після закінчення сеансу, на обличчях глядачів з'являється приховане під усмішкою збентеження — люди соромляться почуттів, які вони мимохіть виявили в кіно. Красуня з журналу мод сідає у свій шикарний лімузин, величезні червоні стоп-сигнали жевріють, немов шматки торфу, й віддаляються у бік готелю, а копачі торфу стомлено чимчикують до своїх халуп. Дорослі мовчать, а діти, щебечучи та сміючись, розчиняються в нічній пітьмі й ще раз переповідають одне одному зміст фільму.
Повернуло за північ, уже давно долинає сюди світло маяка з острова Клер, сині силуети гір стають густо-чорними, десь ген-ген, серед боліт, світяться поодинокі жовті вогні — там чекають бабусі, матері, чоловіки чи жінки, аби почути, що побачать вони найближчими днями, і посиденьки біля каміну триватимуть до другої або до третьої години ранку, бо: "коли бог створював час, він створив його достатньо".
Теплої літньої ночі тут ревуть віслюки, передаючи свій абстрактний спів один одному, і цей шалений, схожий на рипіння погано змащених дверних завісів або ручок іржавих колонок, звук,— незрозумілі сигнали, надто величні й нежиттєві, щоб їм можна було вірити, висловлюють нестерпний біль і водночас — незворушність. Велосипедисти на своїх роверах без фар шастають майже беззвучно, наче кажани, поки ніч зрештою не сповнюється самим тільки спокійним, мирним тупотом пішоходів.
РОЗДУМИ ПРО ІРЛАНДСЬКИЙ дощ
Дощ тут небачений, розкішний і страхітливий. Назвати цей дощ негодою так само неприпустимо, як палюче сонце — гарною погодою.
Можн , звичайно, назвати цей дощ негодою, але це не те. Він сам по собі погода, а погода і є негода. Дощ невідступно наголошує, що він складається з води — води, яка падає з неба. А вода тверда. На війні я був свідком, як підбитий палаючий літак падав на узбережжі Атлантики; пілот посадив машину на пісок і відбіг від неї якомога далі, бо вона мала от-от вибухнути. Пізніше я спитав у нього, чого він не посадив літак на воду, і почув у відповідь: "Бо вода твердіша за пісок". Тоді я не повірив йому, а тут зрозумів — вода справді тверда.
А скільки води збирається над чотирьохтисячокілометро-вим океаном, води, яка радіє, що досягла людей, будинків, суші, бо так довго падала лише на воду, лише в саму себе. А хіба може сподобатись дощу падати тільки у воду?
Коли гасне електричне освітлення, коли попід дверима пролазять перші шупальця калюжі, гладенькі, лискучі й безшумні, у відсвіті полум'я каміна, коли, як завжди, покинуті дітьми іграшки, корки й шматки деревини раптом спливають і підштовхуються цими щупальцями вперед, а діти злякано спускаються зі сходів і присідають біля вогню навпочіпки (більше здивовані, ніж перелякані, бо й вони відчувають, з яким жаданням зустрічаються дощ із вітром і що цей рев надворі — крик радості), тоді тільки розумієш, що ти не гідний ковчега, якого був удостоєний Ной...
Глупство країн, віддалених від моря — відчиняти двері, щоб побачити, що діється надворі. А діється багато чого — черепиця, ринви, навіть мурування стін не викликають особливої довіри (бо тут усе будується тимчасово, а живуть, якщо не виїжджають до іншої країни, в цих будівлях усе життя; а в нас будується на віки, але ніхто не знає, чи матиме з такої надійності яку користь хоч наступне покоління).