– Що поробляє містер Омер? Давненько не бачилися! – сказав я, входячи до крамниці.
Він розвіяв перед собою хмару диму, щоб краще розглянути, хто ввійшов, і з радістю впізнав мене.
– Треба було б підвестися, сер, щоб подякувати вам за таку честь, як цей візит, – сказав він, – але кінцівки мої трохи попсувалися, мене з місця на місце на колесах перекочують. За винятком цих кінцівок і важкого дихання, я почуваюся так добре, як тільки можна, нічого бога гнівити.
Я поздоровив його з гарним виглядом і добрим настроєм і тут помітив, що крісло справді стояло на колесах.
– Дотепний винахід, правда? – спитав він, стежачи за моїм поглядом. – Посувається легше за пір'їнку, і їздити так спокійно, наче в диліжансі. Отакечки справи йдуть. Моя маленька Мінні... моя внучка, знаєте, Мінніна дочка... які вже там в малятка сили, а штовхне рученятками – і мій екіпаж весело котиться, куди заманеться, аж дивитися любо! І вже, скажу я вам, напрочуд зручний стілець для того, хто любить спокійно покурити люльку.
Ніколи я не бачив такого старого, що вмів би так обертати все на краще і в усьому знаходити веселу сторону, як містер Омер. У цю хвилину він сяяв так, немов його крісло, астма і параліч ніг були лише різними частинами одного прегарного винаходу, який полягав у новому способі зручно покурювати люльку.
– У цьому кріслі я значно краще і більше бачу світ, ніж будь-коли раніше, – сказав містер Омер, – можу вас запевнити. Ви здивуєтеся, коли побачите безліч людей, які за день заходять до мене, щоб слівцем перекинутись; авжеж, здивуєтесь! І в газетах удвічі більше ніж колись пишуть, відколи я оселився у цьому кріслі. А взагалі, щодо читання, ой, лишенько, скільки я тепер поглинаю! Та знаєте, це й зрозуміло. Частенько думаю, що коли б я осліп або оглух, то що б я тоді робив? А ноги – то дурниця. Що воно таке – ноги? Поки я користувався ними, вони мені лише дихати заважали, а тепер, коли надумаю погуляти по вулиці чи на узбережжі, то варто тільки гукнути Діка, молодшого учня Джорема, і катаюся собі у власному екіпажі, як той лондонський лорд-мер!
Він мало не задихнувся від сміху.
– Боже всемогутній! – вів далі містер Омер, знову беручись до люльки. – Треба сприймати світ таким, який він є. Ось воно, до всього в житті звикати треба. У Джорема справи йдуть добре, чудово йдуть!
– Дуже радий це чути, – сказав я.
– Я знав, що ви зрадієте, – зауважив містер Омер. – А Джорем і Мінні – наче двоє голуб'ят. Чого ж іще може людина бажати? Яке після цього мають значення ноги?
Ця велична зневага до власних ніг була надзвичайно кумедна й приємна; мені ніколи не траплялося нічого подібного.
– А від того часу, як я взагалі заходився читати, ви, містере Копперфілд, взялися писати книжки, сер? – сказав містер Омер, оглядаючи мене з захопленням і подивом. – Яка ж пречудова річ, ваша книжка! Які прекрасні в ній вислови! Я прочитав у ній кожне слово... кожне слово! А щоб закуняти – так зовсім ні!
Я засміявся і висловив своє авторське задоволення, а проте, мушу визнати, що таке зіставлення книги зі снодійним засобом здалося мені гідним уваги.
– Даю вам слово честі, сер, – вів далі містер Омер, – що коли я покладу цю книжку на стіл і гляну на неї отак зовні, на три частини, на кожну окремо... раз, два, три... то я хтозна як пишаюся, згадуючи, що я теж колись удостоївся честі мати стосунок до вашої родини. І, боже мій, багато минуло часу, правда? У Блендерстоні... гарненьке маленьке замовлення поклали поруч із великим замовленням. І ви тоді самі були зовсім крихіткою, боже мій, боже мій!
Я змінив тему розмови, заговоривши про Ем'лі. Запевнивши містера Омера, що я не забув, як він цікавиться нею і як ніжно завжди він поводився з нею, я в загальних рисах розповів, як за допомогою Марти вона повернулася до свого дядька. Я знав, що старий з цього радітиме. Він дуже уважно слухав і після закінчення розповіді щиро сказав:
– Я щасливий це почути, сер! Це – найкраща з усіх останніх новин. Господи, господи! А що ж тепер буде з тією нещасною молодою жінкою, Мартою?
– Ви порушили питання, про яке я з учорашнього дня думаю, – відповів я, – але на яке я все ще не можу вам дати жодної відповіді, містере Омер. Містер Пеготті ще не говорив про це, а мені ніяково нагадати. А втім, я певний, що він не забув про Марту. Він не забуває нічого, що стосується самовідданості й добра.
– Бо, знаєте, – сказав містер Омер, поновлюючи свою мову там, де я її перервав, – я бажав би брати участь у всьому, що буде зроблено для Марти. Розраховуйте на мене в усьому і дайте мені знати. Я ніколи не хотів вірити, щоб ця дівчина могла бути зовсім непутящою, і радий, що не помилився. Зрадіє і моя дочка Мінні. Молоді жінки бувають упертими і завзятими в деяких речах... мати її така сама була... але серця у них ніжні. Мінні на Марту хіба що про людське око нападає. Чому вона вважає за потрібне робити це про людське око, я вже не знаю. Але все це тільки зовні, їй-бо! Потайки вона готова всяке добро зробити. Так ви дивіться, розраховуйте на мене в усьому, що визнаєте за потрібне. Зробіть мені цю ласку. І дайте мені знати, коли щось можна буде вдіяти. Їй-бо, – вів далі містер Омер, – коли поживе людина стільки і доходить до того місця, де немов вертається до свого початку, коли бачиш, що хоч і приємно жити, але доведеться покататись і в іншій колясочці, то треба радіти і радіти, коли можна зробити якесь добре діло. А людині потрібна безліч речей. Я не про себе кажу, сер, а воно так взагалі виходить, адже ж ми, власне, з гори йдемо, в якому б не були віці, бо час, бачте, ніколи не спиняється ні на хвилину. Так треба ж повсякчас добро творити і радіти йому, певна річ.
Він вибив попіл з люльки і поклав її на поличку, яка спеціально для цього була припасована до спинки крісла.
– Ось, приміром, кузен Ем'лі, що за нього вона мала заміж вийти, – знову заговорив містер Омер, злегка потираючи руки, – молодець, не гірший від найкращого парубка в Ярмуті! Він інколи заходить до мене ввечері побалакати годинку чи почитати мені щось. Це я теж називаю благодіянням. Все його життя – благодіяння.
– Я тепер маю намір відвідати його, – зазначив я.