– Найкраще, що ви можете зробити, сер, якщо ви дозволите мені дати вам пораду, – сказала моя бабуся, деякий час мовчки спостерігаючи його, – це надалі зовсім відмовитися від таких справ.
– Мем, – відповів містер Мікоубер, – я маю намір записати таку урочисту присягу на незайманому аркуші майбутнього. Місіс Мікоубер засвідчить це. Я сподіваюсь, – урочисто додав містер Мікоубер, – що мій син Вілкінс назавжди збереже в своїй душі думку, що незрівнянно краще йому покласти свою руку у вогонь, ніж доторкнутися до зміїв, які отруїли кров його нещасного батька.
Глибоко зворушений, містер Мікоубер миттю змінив захват на розпач, глянув на зміїв з понурою огидою (хоч і не встиг цілком підкорити захват), згорнув зміїв і поклав їх у кишеню.
Цим закінчилися події того вечора. Ми були втомлені турботами і працею, бабуся та я збиралися повернутися до Лондона вранці. Умовилися, що Мікоубери поїдуть слідом за нами, завершивши продаж майна. Справи містера Вікфілда мали бути якнайшвидше приведені до ладу під керівництвом Тредльса; а Агнес тим часом збиралася також приїхати до Лондона. Ми провели ніч у старому будинку, який, звільнений від присутності Гіпів, здавався очищеним від хвороби; я лежав у моїй старій кімнаті, як мандрівник, що повернувся додому після корабельної катастрофи.
Наступного дня ми поїхали додому – до бабусі, а не до мене – і коли ми з нею лишилися самі, як в старі часи, перед тим, як піти спати, вона сказала:
– Троте, ти справді хочеш знати, що в мене було на серці останнім часом?
– Звичайно хочу, бабусю. Я ніколи не почувався таким безпорадним, як тепер, бо не можу розділити вашого горя або турбот.
– У тебе свого горя було досить, дитя моє, – лагідно відповіла моя бабуся, – не треба було додавати до цього і моє маленьке лихо. Не було в мене інших причин, Троте, приховувати будь-що від тебе.
– Я це добре знаю, – сказав я. – Але тепер розкажіть мені.
– Чи не поїдеш ти зі мною недалеко завтра вранці? – спитала бабуся.
– Звичайно, поїду.
– О дев'ятій, – мовила вона. – Тоді я розповім тобі, мій любий.
Отже, о дев'ятій ми виїхали в маленькому екіпажі до Лондона. Довго їхали ми вулицями, доки не прибули до одного з великих госпіталів. Біля під'їзду стояв простий катафалк. Візник впізнав бабусю і за помахом її руки поволі рушив уперед; ми поїхали слідом.
– Тепер ти розумієш, Троте, – сказала моя бабуся. – Його вже нема.
– Він помер у госпіталі?
– Так.
Нерухомо сиділа вона біля мене, але знову я помітив сльози на її обличчі.
– Він уже був там раніше, – сказала бабуся згодом. – Він хворів довго... багато років... нещасний, надломлений чоловік. Коли він усвідомив своє становище під час цієї останньої хвороби, він попросив послати за мною. Він тоді сумував, дуже сумував.
– Ви поїхали до нього, бабусю, я знаю.
– Поїхала. Часто потім бувала з ним.
– Він помер уночі перед нашою поїздкою до Кентербері? – спитав я.
Бабуся кивнула головою.
– Ніхто не може зашкодити йому тепер, – сказала вона. – Не варто було непокоїтися.
Ми виїхали за місто, до кладовища біля Горнсі.
– Краще тут, ніж на вулицях, – сказала моя бабуся. – Він тут і народився.
Ми вийшли з карети і пішли слідом за простою труною до кутка, який я добре пам'ятаю. Там прочитали молитви і віддали тіло землі.
– Тридцять шість років тому, саме в цей день, мій любий, – сказала моя бабуся, коли ми поверталися до карети, – я вийшла заміж. Хай бог простить нас усіх!
Ми мовчки зайняли свої місця; і так вона довго сиділа поруч зі мною, тримаючи мене за руку. Нарешті вона заплакала й сказала:
– Він був красень, коли я виходила за нього, Троте... і як же він жахливо змінився!
Це тривало недовго. Сльози полегшили її душу, і вона незабаром заспокоїлась і навіть збадьорилася. Нерви її трохи розладналися, сказала вона, інакше вона не дозволила б собі розпуститися. Хай бог простить нас усіх!
Так проїхали ми до її маленького котеджу в Гайгеті, де знайшли коротку записку, що прибула ранковою поштою від містера Мікоубера:
"Кентербері, п'ятниця.
Милостива леді і Копперфілде!
Блаженна земля обітована, яка ще так нещодавно вабила мене за далеким горизонтом, знову оповита темними туманами і назавжди схована від очей пригніченого долею бідолахи, приреченого на загибель.
Знову був виданий наказ (високого суду його величності у королівській палаті Вестмінстера), і знову в справі Гіпа проти Мікоубера, і відповідач у цій справі є жертвою шерифа, що має повноваження виконувати правосуддя в цій окрузі.
День лихий, лиха година!
Бачиш – йде ворожа сила,
Горде військо обступило.
Ждуть кайдани й рабство нас!
Зважаючи на це і на швидкий кінець (бо душевні страждання можна терпіти тільки до певної межі, і відчуваю, цієї межі я вже досяг), життєвий шлях мій скінчився. Благословляю вас, благословляю вас! Можливо, якийсь майбутній подорожній, спонукуваний не тільки цікавістю, але, сподіваймося, і співчуттям, відвідає місця, призначені для боржників цього міста, і тоді, звичайно, він не без таємного трепету в серці спостерігатиме на мурі накреслені іржавим цвяхом скромні ініціали В. М.
Р. S. Я знову розкриваю цього листа, щоб повідомити вас, що наш спільний друг, містер Томас Тредльс (який досі не залишив нас і здоров'я якого в чудовому стані), сплатив борг і судові витрати від благородного імені міс Тротвуд; і я сам, і сім'я моя сповнені найвищого земного блаженства".
XVII. Буря
Тепер я наближаюся до події в моєму житті – такої незгладимої, такої жахливої і зв'язаної безліччю різноманітних ниток з усім, про що розповідав я на цих сторінках, що від самого початку моєї розповіді подія ця здавалася мені величезною баштою серед рівнини, і що далі, то більше зростала вона, кидаючи свою загрозливу тінь навіть на дрібні пригоди мого дитинства.
Роки минули після цієї події, а вона все ще ввижалася мені уві сні. Я схоплювався, такий стривожений, ніби буря все ще лютувала у моїй спокійній кімнаті серед тихої ночі. Я й тепер бачу її уві сні, хоч не так часто. Між цією подією і всяким бурхливим вітром чи навіть найлегшою згадкою про морський берег існує в душі моїй такий нерозривний зв'язок, що міцнішого я не знаю. Ясно бачу я все, що трапилося тоді, та спробую виразно це змалювати. Я не пригадую, але бачу це перед очима; знову проходить все переді мною.