– Містере Мелл, – сказав містер Крікль, смикнувши його за руку; його шепіт цього разу був такий гучний, що Тенгей визнав за непотрібне повторювати його слова, – ви не забулись, я сподіваюся?
– Ні, сер, ні, – відповів вихователь, підводячи обличчя, похитуючи головою й дуже схвильовано потираючи руки. – Ні, сер, ні! Я спам'ятався, я... ні, містере Крікль, я не забувся, я... я спам'ятався, сер. Я... я хотів би, щоб ви згадали про мене трохи раніше, містере Крікль. Це... це... було б краще, сер, справедливіше, сер. Це... Це врятувало б мене від дечого, сер.
Містер Крікль суворо глянув на містера Мелла, поклав руку Тенгеєві на плече, ступив ногою на якусь лаву й сів на парту. Все ще суворо дивлячись з висоти свого трону на містера Мелла, який хитав головою, потирав руки і був надзвичайно схвильований, містер Крікль звернувся до Стірфорса, кажучи:
– Ну, сер, якщо він не вдостоїв мене розбірливої відповіді, то кажіть ви, в чому річ.
Стірфорс деяку хвилину мовчав, гнівно і розлючено поглядаючи на супротивника. Пригадую, навіть і тоді я не міг утриматися від думки, який благородний вигляд мав Стірфорс і яким простим і незграбним здавався містер Мелл перед ним.
– Що він хотів сказати, говорячи про улюбленців? – мовив нарешті Стірфорс.
– Улюбленців? – повторив містер Крікль, і жили на його чолі швидко набрякли. – Хто говорив про улюбленців?
– Він, – сказав Стірфорс.
– Прошу, що ви хотіли цим сказати, сер? – вимагав містер Крікль, гнівно звертаючись до свого помічника.
– Я хотів цим сказати, містере Крікль, – відказав той тихо, – саме те, що я сказав: жоден учень не має права використовувати своє становище улюбленця, щоб зневажати мене.
– Зневажати вас? – спитав містере Крікль. – О, небо! Але дозвольте спитати вас, містер, як вас там… – тут містер Крікль схрестив руки, тримаючи палицю на грудях, і таким міцним вузлом зв'язав брови, що з-під них ледве видно було його маленькі очі, – хіба ж, говорячи про улюбленців, ви виявляли належну повагу до мене? До мене, сер, – сказав містер Крікль, раптом наближаючи до нього обличчя і знову відсуваючись назад, – до голови цього закладу, до вашого наймача!
– Це було нерозсудливо, сер, охоче визнаю, – сказав містер Мелл. – Я не зробив би цього, коли б зберіг рівновагу.
Тут втрутився Стірфорс:
– Потім він сказав, що я низький, а потім він сказав, що я бридкий, а тоді я назвав його злидарем. Коли б я зберіг рівновагу, то, мабуть, не назвав би його злидарем. Але я зробив це і готовий прийняти наслідки, що випливають з цього.
Мабуть і не розуміючи, чи випливають з цього якісь наслідки, я був дуже вражений його благородною промовою. Вражені були й інші хлопці, хоч жоден з них і слова не вимовив.
– Я здивований, Стірфорсе… хоч ваша щирість робить вам честь, – сказав містер Крікль, – робить вам честь, звичайно... Я здивований, Стірфорсе, мушу сказати, що ви змогли застосувати такий епітет до особи, яка служить і отримує платню у Салем-Гаузі, сер.
Стірфорс коротко розсміявся.
– Це не відповідь, сер, – сказав містер Крікль, – на моє зауваження. Я чекаю більшого від вас, Стірфорсе.
Коли вже містер Мелл здавався мені незграбним перед гарним хлопцем, то зовсім неможливо розповісти, яким незграбним здавався містер Крікль.
– Хай він спробує заперечити це, – сказав Стірфорс.
– Заперечити, що він злидар, Стірфорсе? – крикнув містер Крікль. – Він що, десь милостиню збирає, чи як?
– Коли він сам не збирає, то одна з його близьких родичок, – відповів Стірфорс. – Але це одне й те ж!
Він глянув на мене, а рука містера Мелла ніжно погладила мене по плечу. Зашарівшись і відчуваючи болючий жаль у серці, я підвів голову, але очі містера Мелла були прикуті до Стірфорса. Він усе ще лагідно потріпував мене по плечу, але дивився на нього.
– Коли ви чекаєте, містере Крікль, що я виправдаюся, – сказав Стірфорс, – і скажу, що я мав на думці, то я маю сказати тільки те, що його мати живе з милостині в богадільні.
Містер Мелл все ще дивився на нього, все ще лагідно гладив мене по плечу й прошепотів сам до себе, якщо я правильно почув:
– Так я й гадав!..
Містер Крікль звернувся до свого помічника з суворою гримасою й удаваною ввічливістю:
– Тепер ви почули, що сказав цей джентльмен, містере Мелл. Будьте ласкаві, якщо це вас не обтяжить, заперечити йому перед усією школою.
– Він каже правду, сер, без усяких поправок, – відповідь містера Мелла пролунала серед мертвої тиші, – все, що він сказав – правда.
– Будьте такі ласкаві в такому разі оголосити прилюдно, прошу, – сказав містер Крікль, схиляючи голову набік і обводячи очима клас, – чи я колись знав про це до теперішнього моменту.
– Гадаю, що не знали напевно, – відказав вихователь.
– Ви знаєте, що ні, – сказав містер Крікль, – хіба не так, чоловіче?
– Я гадаю, що ви ніколи не вважали моє становище дуже добрим, – виказав помічник. – Ви знаєте, яке становище я маю і завжди займав тут.
– Я вважаю, якщо вже ви заговорили про це, – сказав містер Крікль, і жили на його чолі набрякли більше ніж завжди, – що ви взагалі займали не своє місце і помилково вирішили, ніби тут школа для бідних. Містере Мелл, ми маємо розлучитись, якщо ви не заперечуєте. Що швидше, то краще.
– Немає більш слушного часу, – відповів містер Мелл, підводячись, – ніж тепер.
– Тим краще для вас, сер! – сказав містер Крікль.
– Прощаюся з вами, містере Крікль, і з вами всіма, – мовив містер Мелл, оглядаючи кімнату, і знову легенько поляскав мене по плечу. – Джеймсе Стірфорсе, найкраще, що я можу вам побажати, – це щоб ви колись відчули сором за свій сьогоднішній вчинок. А тепер я волів би бачити вас ким завгодно, але не другом мені чи будь-кому, хто мене цікавить.
І знову він поклав руку мені на плече. А потім, взявши флейту й кілька книжок з пюпітра, залишивши ключ для свого наступника, він вийшов зі школи з усім своїм майном під пахвою. Містер Крікль тоді з допомогою Тенгея оголосив промову, в якій він подякував Стірфорсу за оборону (хоч, може, занадто палку) незалежності і респектабельності Салем-Гаузу і закріпив свої слова, потиснувши Стірфорсові руку, а ми тричі гукнули "ура" – не певний, на чию честь, але, мабуть, на честь Стірфорса. Я палко приєднався до цих вигуків, хоч почувався дуже зле. Потім містер Крікль висік Томмі Тредльса, бо той плакав, а не радів з приводу вибуття містера Мелла. Після того хазяїн повернувся до свого дивана чи ліжка, одним словом, до того місця, звідки прийшов.