осудар у листопаді місяці того ж року 1708-го, зібравши до міста Глухова урядників і козаків малоросійських, котрі, лише з огляду на воєнні замішання, зібратися могли, звелів їм обрати гетьмана вільним голосуванням згідно з правами їхніми та звичаями. Урядники і козаки оголосили на теє государеві, що вони не інакше мусять приступити до вибору гетьмана, як підписавши попереду присуд іменем усієї нації, що вибір той відбувається із затвердженням гетьманові всіх прав його, привілеїв та прерогатив, які вольності народові і права його забезпечують, і просили при тому государя запевнити їх у тому своєю грамотою. Государ запевнив збори присягою, що він усі права гетьманські, військові та народні і уложені на теє договірні статті потвердить доконче, як минуться нинішні воєнні замішання та невигоди. Після того в присутності государя та його міністрів 7 листопада обрали на гетьмана полковника Ста-родубського, що був після Микла-шевського, Івана Ілліча Скоропадського, якого тоді ж од государя і затверджено, і йому вручено клейноди військові й національні, що гетьманську гідність означають, себто: булаву, бунчук і печать, а од государя окремо подаровано прапор державний, що зображує двоголового орла з регаліями царства.
По закінченні коротких урочистостей вибору і затвердження гетьманського, відкрилось там же таки, в Глу-хові, нове явище, до того ще в Малоросії не бувале, явище страшне, назване спутницею Мазепі в пекло. Численне духовенство малоросійське і найближче до границь тутешніх великоросійське, зумисне зібране до Глухова під проводом і інспектурою знаного єпископа Прокоповича, склавши з себе так званий помісний собор, у дев’ятий день того ж листопада, кинуло на Мазепу вічне прокляття, або анафему. Похмура урочистість тая відбувалася в мурованій Миколаївській церкві в присутності государя, численних урядників та народу. Духовенство і клірики були в чорному одінні і всі зі свічками чорного кольору. Мазепип портрет, що висів перед тим серед міста на шибениці, волочений був по місту катами і втягнений до церкви. Духовенство, оточивши його, прочитувало і співало деякі псалми зі Святого Письма, потім, прот голосивши і декілька разів повторивши: "Нехай буде такий і такий Мазепа проклятий!" — обернуло на портрет його запалені свічки, а клірики, повторюючи те саме співом, обертали свічки свої донизу. Головуючий єпископ ударив при тому кінцем жезла свого в груди портрета із словами: "Анафема!" І тоді поволокли назад портрет із церкви і співали такий стих церковний: "Днесь Юда покидає вчителя і приймає диявола", і тим обряд той скінчився.
В час розташування шведських військ на зимові квартири по Малоросії присутні між ними урядники малоросійські, що їх покликав був раніше Мазепа для війни зі шведами і що згодом зосталися при ньому під наглядом, вибравши слушний час для своєї втечі, виїхали таємно від Мазепи з квартир своїх і прибули до государя з виясненням своєї невинності і вірної до нього відданості. Государ прийняв їх ласкаво і залишив у попередніх їхніх рангах і на тих самих посадах. І се були: Данило Апостол, Іван Сулима, Дмитро Горленко, Іван Максимович, Михайло Ломиковсь-кий, Гамалія, Кандиба, Бутович і канцелярист Антонович; а інших пре-
многих урядників та значних козаків, запідозрених у прихильності їх до Мазепи через те, що вони не з’явилися були на загальні збори для обрання нового гетьмана, забирано з домів їхніх і віддано на різні кари в містечку Лебедині, що близько міста Охтирки. Карання теє було звичайним Меншикова ремеслом: колесувати,
четвертувати і на палю садити, а найлегше, що його вважалося за іграшку, вішати і голови стинати. Провини їхні встановлювано від признання їх самих, і для того надійним засобом було препохвальне тоді таїнство — тортури, догмат яких і донині відомий з такої приповідки руської: "Батіг — не яигол, душі не вийме, а правду скаже" і які ведено з усією акуратністю і в згоді з Соборним уло-женієм, себто ступенями і за порядком,— канчуками, батогом і шиною, або розпеченим залізом, веденим з тихістю або повільністю по тілах людських, які від того кипіли, шкварились і здималися. Той, хто пройшов одне випробування, переходив до другого, а хто всіх їх не витримував, того вважали з певністю за винного і провадили на страту. Потерпіло таким чином людей, що не перейшли тих проб тортурами, до дев’ятисот. Число се може бути прибільшене, але, судячи з кладовища, відлученого від християнського і відомого під назвою "Гетьманців", треба думати, що зарито їх тут чимало. І якщо в народі прославляється той великодушністю, хто зневажає страхіття і небезпеку, то вже немає для тих титулів, хто був знаряддям і учасником лебединських тиранств та звірячих лютостей, що жахають саму уяву людську, Зостається тепер розмислити й посудити, що коли, за словами самого Спасителя, в Євангелії списаними, які суть незмінні і непроминальні: "Всяка кров, проливана на землі, доправиться з роду сього",— то яке доправлен-ня належиться за кров народу руського, пролиту від крові гетьмана Наливайка до сьогодні, і пролиту великими потоками за те єдине, що прагнув він волі або ліпшого життя у власній землі своїй і мав про те задуми, всьому людству властиві?
Король шведський, що з армією своєю і Мазепою зимував до свят Різдва Христового у Ромні та його околиці, перейшов після свят до міста Гадяча і в його околичні селища, а до Ромна та його околиці послано від государя малоросійські війська руйнувати й пустошити ті селища. Експедиція тая на Роменщину мала дві політичні цілі, що доказують відмінну проникливість і правоту великого міністра і улюбленця царського Мен-шикова, який їх придумав: одну — покарати роменців за прийом до себе на квартири армії шведської, від якої й сама армія російська вельми одда-лялася; а другу — випробувати, як на пробному камені, вірність і ретельність військ малоросійських. І тії війська, бувши неначе приголомшені й обезумлені тодішнім хаосом, із зажмуреними очима і скам’янілим серцем руйнували свою безневинну братію, роменців, просто як ворогів своїх. Хати їхні сплюндровано й спалено, худобу забрано і роздано по армії як здобич, і все спустошено, а люди тамтешні, гіробігаючи крізь руки своїх гонителів, одходили на границі великоросійські під протекцію великих тамтешніх бояр і заселили собою велелюдні слободи Юнаківку, Михайлівку і пребагато інших, знаних донині під назвою "Вільних Черкасів". Слабі ж і немічні поневірялися у своїх руїнах і льохах, між згарищами і снігами і зникали повільно в Отчизні своїй і біля гробів предків своїх. Отже, роменці особливо зазнали руйнації за те тільки, що були нещасливі. Шведи, навалившись на них цілою армією і знавши, що їх малоросіяни всюди вбивають, поводились з ними як із своїми завойованими ворогами і вже більше не казали: "Ми ваші, а ви наші", а дано їм таку волю від короля, як чортові на Нова, себто душі тільки не займай. Останній же удар над ними доконали єдинорідні й єдиновірні їхні брати, козаки малоросійські, жахаючись діла рук своїх.