гумен московського монастиря ієромонах Суханов, вертаючись із Палестини, куди їздив, щоб поклонитися в Єрусалимі Гробові Господньому та іншим святим місцям, відвідав того ж 1730-го року Київ, де приймали його в усіх монастирях з великими почестями, а перебував він здебільша в монастирях Печерському та Софійському. Суханов, вернувшись з Києва до Москви, виданим од себе путником ганив усілякі запримічені ним у Палестині і в усій Греції зайвини в обрядах та відправах церковних і неблагочинність в обителях монастирських, що начебто далеко стоять од величної краси руських і всіх давніх повір’їв та обрядів православних християнських. А на малоросійське духовенство окремо доносив святійшому Синодові, що воно зовсім знечистило віру давню руську і заразилося триклятою латинщиною римською і що воно без гризоти сумління хрестить немовлята, не занурюючи, а обливаючи їх водою і не обпльовуючи при тому всім клиром сатани та всіх діл його; а в церквах, мовляв, малоросійських під час Великого посту відправляють п’ять разів у п’ятниці Страсті Христові, причому дзвонять у всі дзвони і читають Євангелію, співаючи по нотах римських, або італійських, з приступкою од співаків старших, неначе на грищі, і що, нарешті, всі архієреї і архімандрити малоросійські, та й сам митрополит тамошній мають на митрах свої хрести, подібні до тих, які є на коронах царів руських, і за них вони беруться без страху й трепету. Святійший Синод, прийнявши донос Суханова з усією повагою, зажадав од митрополита київського Варлаама Ванатовича най-докладнішої відповіді і вияснення на всі пункти доноеителеві. І сей митрополит відповідав Синодові, що запити Суханова є не що інше як верзіння мужицьке, досліджень і дебатів богословських не варте, а породжені вони дурноголовим Мартином, ченцем вірменським, що посіяв був у Великороси безглузді секти свої і розколи, а в Києві за те був засуджений і прилюдно спалений. А щодо обрядів та правил церкви малоросійської і її духовенства, то суть вони незмінні і непорушні ще від часів запровадження сюди релігії християнської грецького сповідання, спершу через апостола Христового Андрія, опісля через княгиню Ольгу та князя Володимира Київського, і вони в усьому згідні й донині з усіма ієраршествами та народами грецького сповідання, окрім послідовників Суханова, які самі не відають, що творять. На таку відповідь митрополита Ванатовича зараз спроваджено до Петербурга, визнано од Синоду єретиком та заколотником церкви російської і позбавлено всіх гідностей і самого сану, заслано на пожиттєве заслання як простого ченця, а на його місце прислано до Києва митрополита Рафаїла Заборовського.
етьмана Апостола року 1731-го на іменний указ покликано до Москви і там нагороджено від імператриці орденом Олександра Невського. Тоді ж звелено йому побудувати малоросійськими козаками земляну лінію з багатьма фортецями та редутами від ріки Дніпра до ріки Дінця, щоб захистити ту сторону від наскоків кримських татар. Лінію тую будовано довгі роки, а посилано туди щороку по 20000 козаків і по 10 000 з посполитих вільних, військових і во-лодільських, так званих лопатників, над якими що другий рік командували, як наказні гетьмани, полковники: прилуцький Гнат Ґалаґан, лубенський Петро Апостол, київський Антін Танський та багато інших урядників. Робота тая забрала знову великі тисячі народу, що передчасно вигинув од тягот, спеки та клімату; але, судячи з незмірного обсягу робіт тих, судячи з ширини та глибини ровів і каналів лінійних, їх валів та насипів з пребагатьма наріжниками та всякого роду фортецями, названими іменами членів царської родини і назвами міст великоросійських, і, нарешті, судячи з того, що, розгорнувши всі тії вигини в просту лінію, дали б вони коло 1000 верстов, треба думати, що така робота в інших країнах уважалася б за чудо витвору людського і нітрохи не поступилася б дивом перед викопаним Меридовим озером і всіма кам’яними роботами та насипами єгипетськими, але тут тільки що вважається воно Українською лінією, і відібрано до неї пребагато малоросійських земель, заселених одновірцями та поміщицькими селянами великоросійськими. Малоросійських же поселенців, що великими тисячами од давніших і нинішніх утисків та переслідувань покинули хати свої, закликали й оселили поміщики великоросійські на землях своїх в Орловській, Курській, Воронезькій і Тамбовській провінціях і дали їм великі пільги із звільненням од рекрутства та інших державних по-винностей; а навпаки, за прийняття на роботу великоросійських селян зруйновано дуже багато родин малоросійських через платіж поміщикам тим штрафових грошей удесятеро більше, як відома ціна, призначена на синів Ізра'іпевих. І приводом здирства сього було те, що поміщики тії запровадили були промисел і підсилали зумисне селян своїх у Малоросію, які, походивши трохи по селах тутешніх, начебто шукаючи заробітків і кілька разів переночувавши та дещо попрацювавши у заможних господарів, верталися потім після того до своїх поміщиків і розповідали їм про походеньки свої, а тії передавали їх у воєводські канцелярії на допити і брали од воєвод вивідачів з інструкціями, повними всяких указів, у Малоросії доти не знаних, і силою їх стягали з передержців контрибуцію свою, а як неспроможні були вони заплатити, грабували їхню худобу і рухомість, а самих замикали у в’язниці.
им часом після скону короля польського Августа II, року 1733-го почали російські війська походи на Польщу, щоб настановити на короля польського сина королівського Августа III і переслідувати та вигнати з Польщі попередній витвір шведський, короля Станіслава Лещинського, який вступив був тоді в Польщу на заклик поляків, своїх прибічників, і завів з ними конфедерацію. Головним начальником над військами великоросійськими був граф Лассій, а над малоросійськими — обозний генеральний Яків Лизогуб. А коли, на прохання імператора німецького Карла VI, відправлено до нього того ж року на ріку Рейн графа Лассія з 16 полками у підмогу проти французів, що з цісарем тоді воювали, то прибув на його місце командиром князь Олексій Ша-ховський, а з допоміжними корпусами генерал фельдмаршал граф фон Мініх і полковник прилуцький Ґалаґан, і всіх військ малоросійських у поході тоді було 20000. Війська тії, переслідуючи всюди по Польщі загони Лещинського, заводили з ними бої і щоразу їх розбивали та розганяли. Нарешті ЗО липня, здобувши приступом велике місто Ґданськ, вигнали з нього самого Лещинського, який там укрився, і він втік з міста рибальським човном і в такому вигляді поклав край заколотам польським. Поразка в численних місцях поляків і здобуття їхніх укріплень та запасів принесли багато честі командирові малоросійському Лизогубові і його військам, що проявили надзвичайну мужність і завзяття. А полковник Ґалаґан дивував усіх відвагою своєю та заповзятливістю. Між іншими його прикметами, що до кмітливості військової стосуються, проявив він одну в границях Слуцьких, де сильний корпус кінноти, виступивши проти його військ, розсипав перед його фронтом на великій відстані мільйони залізних цвяхів, навмисне зроблених із тяжкими головками, так що, впавши на землю, оберталися вони завше гостряками своїми догори. Ґалаґан, теє спосте-рігши, звелів малій частині своїх військ маскуватися перед польським фронтом і цвяхами, а сам з усім головним військом, обійшовши непри-ятеля потайними місцями, ударив на нього ззаду і змусив його, одступаючи назад, насунутися на цвяхи, де, пона-штрикувавши коней, не міг він тікати і був розбитий вщент.