У цьому ж таки стилі описано й смерть Барабаша. І тут історична достовірність переказів та й описів боїв сумнівна. Так, взяття у полон гетьмана польського М. Потоцького автор кладе після міфічної битви біля Кодака, котра нібито була перед Жовтоводинською, та й зветься Потоць-кий не Миколою, а Павлом; однак у битві під Жовтим'и Водами цей гетьман знову керує польським військом (а не син його, як було насправді) і знову потрапляє в полон. Звідси Хмельницький іде не до Корсуня, як було насправді, а до Кам’янця-Подільського тощо. Одне слово, автор ніби цілком не дбає про достовірність опису, а тільки про ефект од нього, через що афектоване у нього все: і промови Б. Хмельницького, і батальні сцени, і ті чи інші естетичні позиції — все це, як вже було зазначено, своєрідна гра фантазії, фіктивний світ.
Я не ставлю собі за мету вимічати всі історичні помилки та перекручення "Історії русів" — великою мірою це зроблено в примітках до книги; хочу лише з’явити, що до пам’ятки треба ставитися передусім як до літературного твору. У своїй статті <<У світі українського історичного оповідання"64, розглядаючи жанри цього виду словесності, я вказував на їхні фантазійні форми, а серед прийомів обробки історичного матеріалу щонайперше зазначив: <<Це фантазія, яка твориться на основі того чи іншого документального оповідання чи факту, часто літописного... Прийом цей давній, так робили в XVII ст. автори поданих тут житій Ольги та Володимира" (с. 9); зрештою, можемо додати, житійні оповідання дуже часто розробляли саме таку поетику, коли вигадка, ба фантазія, зміщується із реальним чи з літописним текстом. Подібна поетика використовувалася і в XIX, і в XX століттях, назвати хоч би оповідання М. Обачного "Отрок" (с. 268—271) чи таку блискучу стилізацію літописного оповідання як "Євшан-зілля" Л. Мосендза (с. 271—280). Далі я вказував, що поруч із тим "творяться оповіді так само фантазійні, засновані на збірному матеріалі чи на історичній ерудиції. Іноді вони можуть бути цілком фантазійними" (с. 9). Так, у згаданому оповіданні Л. Мосендза літописна згадка про євшан-зілля виростає під пером белетриста в історію, якої фактично не було, але яка, на думку автора, могла бути, тобто історично це повна фантазія, але белетристично — фантазійне відтворення минулого. Саме такого типу історичною прозою є "Історія русів", але на своєму часовому рівні. Через це, коли б історик узявся вимічати помилки та фантазії твору, він би жахнувся, зате історика літератури не може не захопити політ фантазії автора і способи естетизування історичного буття. Отже, образно кажучи, він ніби бачить руїни величного храму, від якого залишилося тільки трохи стін, але не шукає розсипаного каміння, щоб його відбудувати за старими кресленнями, а за допомогою візійного бачення пробує відбудувати того храма в умі, при тому не знаючи гаразд законів архітектури давніх часів, бо сам він людина іншого часу. Але добре відає: храм цей був величний і чудовий, отож хоче це й довести своїм приятелям та знайомим. Ось чому козацькі гетьмани до Б. Хмельницького такі величаво-монументальні; зрештою монументально-величавим постає тут і образ головного героя твору — Богдана Хмельницького.
Уводить автор у текст і документи, зокрема Білоцерківський універсал Б. Хмельницького 1648 року. Щодо цього документа в науці точилися суперечки. Його вмістив у своєму літописі С. Велично, а в "Історії русів" подається інший його список — дехто вважав це доказом авторства Г. Политики, який мав у себе копію літопису С. Велична'"'. Але універсал текстологічно не в усьому однаковий: у нашому випадку випущено вступну частину, інакша подається й дата — у С. Велична: червня, без вказівки дня, в "Історії русів": травня 28 дня,— до речі, остання дата правильніша;
отже, автор мав свій, дещо відмінний, список. Зрозуміло, чим той його захопив: історичними викладками і героїчно-патріотичним тоном. Загалом, цей тон домінує і в батальних картинах. Ось зразок такого опису:
"Перед сходом сонця стала велелюдна армія польська на видноті армії козацької; вона численністю своєю уподібнювалася грізній тучі, що затуляє обрій і затьмарює сонце. Вершники її, виблискуючи зброєю та багатими убраннями, являли собою лиху блискавицю, що розтинає темряву нічну; а од численної кінноти здіймалася курява і підносилася вихорами аж до хмар і тьмарила зір людський, опускаючись на землю. Гетьман, роз’їжджаючи без угаву по своїх фалангах, наказував не поспішати стріляти, а підпускати ворога на найближчу дистанцію, не дивлячись на його стрілянину та поривчастість".
Вінець образу Б. Хмельницького бачимо у вірші, що нібито був написаний на портреті, виставленому над гробом під балдахіном. Уже сама мова вірша (російська) свідчить, що його написано не в XVII, а в кінці XVIII століття, про це свідчить і розмір: 6 на 7, модний саме в час написання <<Історії русів", ним, до речі, користувалися І. Фальківський, В. Капніст, тощо. Отже, маємо й тут літературну фантазію. Не дивно, що Хмельницький зображається тут як герой:
Цей образ зобража козацького героя.
Подібний грекам тим, од котрих впала Троя,
Помпею й Цезарю, що славнії у Римі,
Хмельницький рівним став ділами в нас своїми™.
Далі говориться про його доброчинні справи, про те, що був він сином Вітчизни, а став батьком. Отже, і тут, як бачимо, образ героя у ренесансній традиції тшпанізується, хоча герой і не виводиться у півбоги, як князі Острозькі у С. Пекаліда.
Так виглядає перша, головна, частина <<Історії русів", в якій автор до всіх гетьманів ставиться з пієтетом, видимо прибільшуючи їхнє державне значення (виняток становлять тільки Кішка та Бородавка). Після Б. Хмельницького картина змінюється. І. Виговський у автора спершу навіть не гетьман, а тільки опікун Юрія Хмельницького, і саме Ю. Хмельницький нібито уклав Гадяцькі статті, і не в Гадячі, як свідчить їхня назва, а в Заславлі, а потім, нібито ховаючись од козацького обурення, втік на Січ. Сам текст статей переказаний вйіьно. І. Виговський при цьому зветься "природним поляком", що, звісно, неісторично, він походить з української поліської шляхти. Подається він хитрим і віроломним, гетьманом його нібито постановив російський боярин Б. Хитрово, через це й повстав проти Виговського полтавський полковник. Отже, події переказано знову-таки фантазійно. Бачимо тут своєрідну белетристичну інтригу: