евдачу того походу і велике нещастя, що в ньому зазнали, склали на гетьмана Самойловича. Вина його підходить близько тої байки, в якій вовк винуватив вівцю за те, що вона скаламутила йому воду внизу тої річки, з якої зверху її він пив. Звинувачували гетьмана, що він на користь татар звелів випалити перед собою степ той, яким сам із військом своїм ішов і зазнав через те більше за інших збитків упадком коней і втратою запасів та екіпажів. Іншим часом стали б розважати, що такий широкий степ, яким переходять великі кінні армії, треба обняти і запалювати цілими сотнями людей, і треба б тих людей відшукати і доказати тим вину гетьмана; стали б ще судити й про те, що найближче випалити степ самим татарам, аніж того сподіватися від сторонніх. Але на такі подробиці тоді не зважано, а досить було самих здогадів та голослівних доносів, стверджених хресним знаменом, і зло теє знищене з його корінням так, що й відгомону не зосталось. Князь Голицин був тоді саме в силі при дворі царівни: суд і милість, життя і смерть були в його руках. Отож двом синам гетьманським, полковникові стародубському Семенові і полковникові ніжинському Григорієві, схопленим таємно з корпусу, що був супроти білгородських татар, відрубали обом голови в місті Путивлі, і тіла їхні закопали на кладовищі абияк, без християнського похорону. Самого гетьмана, взятого вночі у містечку
Коломаку, в тамошній церкві під час всенощної, і молодшого сина його Якова, що був біля нього, без жодного допиту та оправдання завезено на Сибір у неволю і в скорому часі проголошено мертвими. Майно гетьманське і майно синів його полковників, яко знаряддя правдивої вини їх, пограбовано й розібрано по руках, а нерухомість описано і забрано на скарб. Донос на Самойловича є помста давніх його ворогів і доносителів. Вони появились ще з перших днів його гетьманування, і то були: полковник стародубський, уродженець Ро-славльський, протопоп ніжинський Вольхович і інші, які за брехню їх і фальші засуджені були від царя на смерть по законах, а від Самойловича прощені по християнству.
Страшний суд над Самойловичами і такі слабі на них докази здвигнув таємним ковом осавул генеральний Іван Степанович Мазепа, що давно шукав собі гетьманського титулу. Він, бувши з молодих літ в домі Самойловича за вчителя його дітей, а потім улюбленцем його і фаворитом, посиланий кілька разів од нього до Москви з козацьким корпусом під час заколотів стрілецьких і бувши вчений при тому зайда, або, сказати б, міяс сліпими одноокий король, знайшов у Москві таке широке знайомство з двірськими та вельможами, що й самі царевичі добре його знали і за вченість та бувалість вельми поважали. Отож нетяжко вже йому було здобути довір’я у міністрів і особливо у найвищого з-поміж них, князя Голицина. Доносителів на гетьмана також підібрати було нетяжко, бо від частих змін гетьманів та інших урядників завелося в Малоросії стільки сутяг, скільки було охочих вхопити що-небудь при зміні, себто ловити рибу в каламутній воді. І ось тії доносителі були ті самі Мазепині тварюки, яких опісля він нагородив, оддавши їм в оренду ріжні відкупні скарбові статті та уряди з пожиточними посадами. Зосталося тільки підібрати й примножити голоси під час вибору гетьмана. Але се такому штукареві, яким був Мазепа, зовсім не було обтяжливо.
лекцію на вибір гетьмана розпочато 30-го червня року
1687-го в присутності міністра, од двору і Голицина призначеного. А як згідно з правами військовими та народними сеї землі мали зібратися на ті вибори всі урядники військові й земські і вибір робився звичайно переважно з осіб, найперших рангами, заслугами й маетностями, то, поки з’їхаДися всі урядники, приявні з них, воліючи перед усіма генеральними старшинами обозного Лизогуба, яко особу в землі всіма сторонами найпершу, приходили до нього кожного ранку "на добридень", себто з пошаною. Осавул Мазепа, теє зауваживши, зрушив зараз усі пружини, ним винайдені, щоб прихилити урядників на свій бік, і передусім обдарувавши багато секретаря міністерського Башма-кова; запевнив через нього самих міністрів про значні суми, їм од нього призначені за вибір його в гетьмани, і намовив при тому, щоб вони розголосили поміж урядників про незмінне бажання двору, щоб його вибрали в гетьмани, і що вони і вся нація через такого улюбленця царського можуть осягнути собі найпевнішого добробуту. Така проповідь, приоздоблена обітницями, негайно подіяла на уми урядників. З першого ранку, як її розголошено, звернулися всі сливе урядники зі своїм "добриднем" на квартиру Мазепи, а Лизогуба вже обминали. Мазепа, вдосконалюючи свою роль, обсипав одвідувачів усякого роду лестощами, запевненнями та частими банкетами, і в день вибору, 25-го липня, більшістю голосів обрано його на гетьмана і за звичайними формами затверджено на тому становищі. Зоставалося Мазепі виконати свої обітниці міністерству, і він зі скарбу малоросійського та з поміччю скарбових орендарів жертвував їм з лихвою і в найскоршому часі.
Гетьман Мазепа був природним поляком з фамілій литовських. Вважалось, що втік він з Польщі з невідомих причин, а прийнято його спершу в домі Самойловича, де він навчав його дітей сім літ, і потім приписався до малоросійських реєстрових козаків у Переяславський полк. І що тії козаки оберталися в безугавних майже воєнних діях то з поляками, то з татарами й турками, а Мазепа щоразу відзначався в них хоробрістю, заповзятливістю та всією військовою вмілістю, то, бувши за те нагороджений рангами, піднісся нарешті за сімнадцять років своєї служби, з поміччю притому і гетьмана Самойловича, до рангу осавула генерального. Але на такі ранги й уряди, які згідно з законами тутешньої країни посідають по виборах природні й осілі урядники, він ніколи піднесений не був, бо осілості й родини тут у себе не мав, а тільки з перших днів свого перебування викликав до себе з Польщі рідну сестру свою Янелю і видав заміж за урядника Переяславського полку Мирови-ча, і з того шлюбу мав згодом племінників та внуків, з яких були полковники та інші значні урядники малоросійські. Славнозвісний філософ і письменник п. Вольтер в історії своїй про Карла XII, короля шведського, пише про Мазепу, що "він був породи польської і вихований у тій країні єзуїтами, через те що знав він декілька красних по-тодішньому наук. Та коли він служив при дворі короля польського Казимира, то за любовні інтриги з жінками переслідуваний був одним знатним вельможею, що хотів його погубити. Тим-то втік він з Польщі на дикому козацькому коні світ за очі. Але кінь заніс його на свою батьківщину, у селище козаків, які, прийнявши його до свого товариства за видатні військові заслуги, зробили згодом своїм найвищим урядником. А козаки тії — суть народ вільний і хоробрий, боронять вольність свою зброєю і готові її повсякчас боронити проти всіх народів, що хочуть їх поневолити. Вони за те вели недавно довгочасну й страхіттям сповнену війну з поляками і обернули тую розлогу, але недоладну республіку на пустелю. Зміна їхньої протекції погрожує їм паки рабством, але дух вольності, натурально, прагне оборони своєї: "Він подобиться порохові, слабкому при волозі, а лютому при вогні".