Він соромився признатися їй, що не мав ще жінки, не знав, не вмів нічого з нею робити, потопав у соромі, може, тому так злякався тоді на базарі, побачивши її червоні безсоромні губи… У його рідному Великому Лузі ще зовсім малим він бігав на верхні вулиці, де старші хлопці й дівчата влаштовували танці, тоді, вже в ремісничому, їздив у Кічкас, а то й на лівий берег, вчився танцювати й сам, але ще не вмів до пуття, навчався в танковій спецшколі, куди його взяли одразу до дев’ятого класу, як відмінного електротехніка, і там готували в майбутні командири Червоної Армії, командири ж повинні були знати й уміти все, знайомитися й танцювати з дамами і вести з ними розумні бесіди, до них на танці запрошували дівчат із сусідньої десятирічки, і Шульга познайомився з одною з них і одразу закохався, а вона, мабуть, закохалася в нього, бо ні з ким після того вечора більше не хотіла танцювати, а тільки з ним, і нарешті він одважився спитати її про ім’я, сказавши перед тим, що його звуть Романом і що він з Великого Лугу, де живуть його батьки, і що батько його Данило будував Дніпрогрес, тоді вона сказала, що її батько інженер на трансформаторному, а її звуть Уляна, але це так записано в метриках, а звуть усі Уля, ні в кого з дівчат такого імені й немає, а в нього теж ім’я рідкісне, бо вона й не чула, що когось з хлопців звали Романом. Шульга не сказав Улі нічого, дотанцював з нею, потихеньку пішов з танців і більше туди не ходив.
Бо його маму звали Уляною.
Відтоді Шульга став боятися жінок і їхніх імен.
У Борисоглібську вночі на їхній ешелон була справжня навала жінок з розбомбленого поїзда з евакуйованими. Солдатики, пустіть, поможіть проїхати хоч трохи, доїхати… Шульга вартував на платформі з танками. Стояли на посту вдвох з Дробахою, маленьким чернігівцем, з розбишацькими безбарвними очима. Коли на їхню платформу стали проситися дві молоді жінки, Шульга строго кинув: "Не можна! Заборонено. Бойова техніка!" Дробаха ж не тільки не забороняв, а сам подав руку одній, а тоді й другій жінці, допоміг дістатися на платформу, одвів їх од Шульги, про щось перемовлявся–домовлявся, тоді ховав жінок під брезентами, якими вкриті були танки, підбіг до Шульги, зашепотів: "Ну, Шульга, порядок у танкових військах! Я домовився! Сказав: довеземо їх до Волги. А вони щоб нам за це… Ти з отою нижчою, бачив, яка вона тілиста… а я хочу спробувати високу. Як ти хочеш? Першим? Тоді я постою на посту. Давай, Шульга!". Шульга мало не вбив його, але стримався, мовчки відвернувся, відійшов од Дробахи, закам’яніло став на краю платформи. "Ну, чудик! — захихотів Дробаха. — Ну, ти даєш, Шульга! Ну, коли так, то постережи, а я під брезент!"
В Чирчику вони з Дробахою ходили кілька разів "у самоволку", простіше кажучи, втікали, щоб бодай кілька годин поблукати по місту, геть озвірівши від вбивчого училищного режиму — щодня дванадцять годин занять і чотири години самопідготовки, теорія й тактика, стрільба на танкодромі, чищення–перечищення "матчасті" (спробуй відмити танк од проклятущої азійської глини!) — меткий Дробаха знав уже всі входи й виходи в невеликому місті, знав, як обминати комендантські патрулі, знав, де можна поласувати смачненьким і навіть смикнути чогось міцного, до узбецьких дівчат, щоправда, Дробаха не зміг підібрати ключика, бо узбечки жили мовби в якомусь іншому світі ("Азія! — зневажливо вигукував маленький чернігівець. — Дим, туман, тьма — нічого не видно!"), але тут повно було евакуйованих, які працювали на фабриках, і Дробаха повів Шульгу познайомити з "своїми" дівчатами, вони опинилися в такому самому глиняному дворі, як і. в Юлії в Ташкенті, кілька халуп, арик, тутові дерева, виноград, урюк і кілька дівчат, але всі якісь ніби пригнічені, маленькі, дрібненькі, з Дробахою вони велися вільно, він клав руку на плече то одній, то другій, тоді сховався за виноградним плетивом з одною з дівчат, а Шульга соромився, і його сором’язливість мовби передавалася дівчатам, вони не наважувалися наблизитися до нього, може, він був для них занадто великий, громіздкий, тому не такий приступний, як Дробаха…
Там жінки з молодими соковитими тілами були від нього на відстані руки, і він не простягнув руки, не знав, як здолати ту відстань, а тепер ладен був вириватися з поїзда і бігти назад цілі сотні кілометрів, назад до Юлії, до єдиної жінки на світі, до свого життя, бо життя було тільки там, з нею, а попереду тільки смерть, небуття, відчай і порожнеча…
Щастя, що вона тоді перед ранком приспала Шульгу і він не чув, як Юлія йшла на чергування, а то ще й не знати, чи зміг би він розлучитися з нею взагалі. Бо коли прокинувся і побачив, що сам у глиняній кімнаті, побачив за віконцем сумний арик і ще сумніші узбецькі шовковиці, а тоді доплентався до дверей, де на стіні висіла його новенька командирська шинеля з двома рядками лискучих мідних ґудзиків, а поруч було порожнє місце, де ще зовсім недавно висіла її шинеля, міліцейська ряднина, синя, як лампадка, казенна вдягачка з чужого плеча, з чужим духом і потом, та однаково ж її, Юліїна, річ, і він готовий був тепер вдихати той дух, як райські аромати, аби лиш відчути ледь вловимі залишки тепла Юліїного неповторного тіла…
Вночі вона стогнала, плакала, задихалася:
— Не відпущу тебе нікуди!
— А фронт? — нагадав їй Шульга.
— І на фронт не пущу!
— Що ж мені — в дезертири?
— Чи я знаю! Будеш тут, зі мною, а я з тобою. Тут тебе не знайде ніяка сила. Я й сама себе тут чи й знайшла б, коли б шукала. Ні вулиці, ні дому, ні назви, ні номера, сама глина… А з тобою і глина вже як золото, як мед, і ти в мені наче найсолодший мед…
— Хіба б я не хотів зостатися з тобою? — сказав він. — Хіба б не забув про все на світі?
— Чом же не забудеш? Хіба я не така, як тобі треба?
— А совість? — тихо поспитав він.
— Я коли рвалася від мами на заставу до Василя, то думала не про совість, а про любов.
— А може, любов і є совість?
— Ти чув про Ромео і Джульетту? — спитала вона несподівано.
— Щось чув, але не знаю.
— Вони любили одне одного і вмерли одне біля одного, бо для них любов і була, як ти оце сказав, совість. Мабуть, була совістю. Може, й у нас з тобою так. Ми ж Роман і Юлія, а це однаково, що Ромео і Джульетта… Хоч я й не Юлія, коли казати правду…