Але жінка може заступити всі материки й континенти! Що йому Азія, що йому Європа? Юлія, Юлія, Юлія!
З тої далекої ташкентської ночі почалося руйнування його тіла і його душі, руйнування, яке він помилково сприйняв за початок свого справжнього народження, розквіту, чоловічої зрілості. Ще не знав тоді зовсім простих речей. Танкіст не може залишатися в своєму танку вічно, хіба що буде вбитий. Бій починається і кінчається, і ти виходиш з броньованої машини в незахищений світ, сповнений небезпеками і загрозами. Так і з жінкою. Вона для тебе як танк для короткого бою, як поїзд, що рано чи пізно прийде до станції призначення, чи літак, який конче повинен долетіти до аеродрому і приземлитися, сісти в кінцевому пункті.
На всьому лежить тінь кінця. А він тоді ще не знав цього, збагнув надто пізно, коли вже не міг нічим зарадити.
Та чи й можна зарадити?
Пригода друга
ЄВРОПА
Страшна ненависть,
та любов страшніша.
З ненависті любов.
В. Шекспір.
Ромео і Джульетта
До Тепліце Шульгу підвозив на трофейному "Адлері" балакучий майор, командир окремого трофейного батальйону. Шульга й не чув ніколи, що є такі частини. Ну, трофейники, ну, там похоронна команда, щось господарче, але щоб цілий трофейний батальйон!
— Я, брат, при штабі фронту, — хвалився майор, — моя посада, знаєш, тягне на генеральську! У тебе що? Окремий автобатальйон? Танкова заправка? Теж тягне на полковника. Так що не дрейф! Кажеш, бойовий танкіст? А поглянь на себе. Рука як їроплан. Ти ж і в люк не влізеш. З госпіталю?
— З госпіталю.
— Я й бачу. Ні ординарця з тобою, ні шоферюги. Тепер же майорам положені ординарці. Он у мене Гриша, бачив? Він і шофер, і ординарець, і заступник по політчастині. Як я недошпокаю якоїсь нємочки, так він уже тут, як уродився! Ти, мабуть, в госпіталі нємочок перешпокав ого!
— Госпіталь у Польщі. В Кракові.
— Ну, полячки ще апетитніші! Що за женщини! А які ж горді!
— Ми в монастирі. Госпіталь у монастирі. Там самі монашки.
— Монашки? Все життя мріяв! Знаєш, як ото в повісті Пушкіна. Зима, мороз, завірюха, гусарський офіцер заблукав, прибився до брами монастиря, стукає, йому відчиняють, і він опиняється… Мужчина і сорок молодих монахинь! Га? Уявляєш, майор?
— Я не читав Пушкіна.
— Та, може, це й не в Пушкіна. Яка різниця? Головне: здорово ж як! Зима, мороз, монастир, молоді монашки… Тебе тут в цьому Тепліце куди?
— Я й сам не знаю.
— Ну, то знаю я. Ці заправщики вічно на станціях товчуться. Цистерни сюди–туди, наливають, виливають, переливають… Мої трофейники теж там отаборилися. Ждуть, куди здійснити стрибок: на Прагу чи на Дрезден. Дрезден завтра вже буде наш і Прага теж завтра — хоч розірвися! Ну, а ти в резерві. У танкістів по півтори заправки, дійдуть і до Праги, і до самої Австрії. Ну, майоре, будь! Як сказано в поета Симонова: "Майор привез мальчишку на лафете". От я тебе й привіз. Я майор, і ти майор, а тільки ти ще "мальчишка"… поруч зі мною, раз досі не шпокнув жодної нємочки. Ну, будь шпок!
Ліва рука в Шульги не згиналася ще як слід, стояла кроквою перед грудьми, в госпіталі йому сконструювали якісь шини, щоб підтримувати руку, він їх викинув, начхати на ці шини, на медицину, на глибокий тил і прифронтову смугу, війна кінчається, і треба бути на її передньому краї, а все решта до однієї і до всіх інших деталей і запасних частин, він танкіст, бойовий офіцер, його танкова армія штурмує останні редути, то де ж, питається, бути майорові Шульзі?
Штабісти, побачивши Шульжин "їроплан", прочитавши госпітальні "препроводиловки", запхнули його в якийсь зачуханий автобатальйон невиливайок–переливайок, і не під Дрезденом, не під Прагою, де все кипіло, а в якомусь Богом і людьми забутому Тепліце, що звалося так по–чеськи, а на німецьких картах було Тепліцом, хоч верть–круть, хоч круть–верть, не один чорт, як там воно зветься, місто сіре, як німецька казарма, камінні будинки, камінні вулиці, камінне життя, де ж наші танки, чом вони не потрощили і не розтрощили цієї камінності, а тепер він змушений бути тут, може, й до кінця війни, яка, власне, закінчилася, раз взято нашими військами фашистське лігво разом з ошалілим фюрером і його бандою, але ще не здаються запеклі гарнізони розбомбленого дощенту американськими "літаючими фортецями" Дрездена і останньої надії збісілого фюрера — Бреслау, і оточеної танками групи "Центр" генерал–фельдмаршала Щернера Золотої Праги…
Ніч, крізь яку вони їхали з "трофейним" майором, потопала в чорних потоках дощу, на ранок дощ ущух, але все довкола ще вкривала сіра запона: сіре небо, сіра земля, сіре місто з важкими сірими будинками, що нависали над вузькими вулицями, мов нагадування про вчорашню сіро–камінну жорстоку владу, яка тут панувала. Брудно–сірий був вокзал Тепліце, сірі німецькі товарняки на рейках, сірі вузькі перони і навіть самі рейки — все це вже не дивувало Шульгу, та коли в сірому залі вокзального ресторану з–за сірого столу, вкритого сірою скатертиною, підвівся присадкуватий капітан з сірою лисиною і сірими вусами і відрапортував: "Начальник штабу батальйону капітан Сухоруков", — Шульга мимоволі тернув себе по очах: чи він не божеволіє, а може, "трофейний" майор, який усю дорогу пригощав трофейним німецьким ромом, підмішав у питво якоїсь отрути, і тепер у нього щось з очима, довколишній світ втратив усі барви, зоставивши тільки сіру?
Сірий капітан пробував рапортувати, але Шульга втомлено відмахнувся.
— Давайте без формальностей, капітане. Ви тут чоловік досвідчений, а я як курка в борщ — ні сном, ні духом. Всю війну в танку, а тепер на заправку. А вся вина в оцій моїй руці. Ви мені скажіть: чого воно тут у вас усе таке сіре? Давно вже воно таке?
— Так ми ж тільки вчора сюди передислокувалися, — розвів руками Сухоруков. — Я ще й хазяйства всього не бачив. Разом будемо дивитися де й що.
— Я звик до двох речей, — сказав Шульга. — Перше: наявний особовий склад і бронетехніка, друге: карта. Як у нас тут з цим?
— Та як? Бронетехніки в нас немає, але всілякої техніки по саму зав’язку! Щодо карти, то карта є. По секрету кажучи, я на неї ніколи й не дивлюся, але є. Що є, то є. Можу презентувати.