Вона поглянула на Шульгу з неудаваним острахом.
— Ви таки справді ненормальний?
— Це не я. Це французький філософ Бодріяр.
— А ви?
— А я ждав і шукав вас двадцять п’ять років. І тепер вимушений на цій ідіотській нараді… З цим кретином Хомухіним…
— Не забувайте: він мій шеф.
— Плювати! Я повинен вас побачити без шефів і без нікого…
— Окрім того, я мати сімейства, в мене у Москві чоловік, шестирічний син…
— Це не має значення! Ніщо не має значення після того, як я вас знайшов!..
Але тут Хомухін добурмотів свою шпаргалку, кинув керівний погляд на аудиторію, вмить відзначив, у якій небезпечній близькості до двох цілковито небезпечних чоловіків перебуває його "головний спеціаліст", і негайно зробив відповідні оргвисновки.
— Запитання в письмовій формі, — поважно промовив Хомухін, — а тим часом попросимо висловитися нашого колегу з України товариша Шульгу!
О, прокляття!
Та Хомухіну й цього було не досить.
— За ним, я думаю, — насолоджуючись своєю владою, з усміхом василиска прорік він, — скаже свою думку наш колега з Вірменії товариш Давтян, а всіх бажаючих виступити ми попросимо зафіксувати шановну Юлію Никонівну… Прошу, Юліє Никонівно…
Послужливий Фелікс уже тягнув звідкись крісло, щоб поставити поряд з кріслом Хомухіна… Торжество демократичного централізму…
— Швидше електрона не побіжиш і вище максимальної напруги не стрибнеш, — втішав Шульгу Ашот, коли вони за годину знов опинилися в барі і пили шовковистий вірменський коньяк, який, щиро кажучи, іноді може замінити навіть жінку, та тільки не для Шульги і не Юлію.
Роки, десятиліття цілі він був мовби в летаргії, ніби мумія фараона в скляній музейній труні. Зовні неначе, як усі, щось робив, навіть досягнув чогось у житті, та водночас знав, що це тільки сплячка, анабіоз, якась містична гібернізація[15], мов занесений снігами вербовий прутик, спав він, і всі живі соки в ньому завмерли, не струменіли, не народжували бруньок, пухнастих котиків, ніжних листочків… Та ось могутній клич пробивався крізь сніги і вічну завмерлість, і все оживало, здригалося, росло, розквітало. Бо він знов зустрічав ту саму жінку! Що це? Як пояснити, як розгадати цю тайну, що спалювала його думку і знищувала саму плоть? Це була якась містика. Жінка могла бути тільки одна–єдина, тоді виявилося, що їх може бути кілька, та однаково вони неминуче зливалися в ту саму, і не тільки зовнішня подібність, а навіть звук голосу, аромат і тепло тіла, сухий шелест тонкого волосся, розметаного в темряві перед його ошалілим од щастя лицем, немов золототканий покров захвату й знемоги, — все було те саме, дане й дароване йому спервовіку, найвищий дар і найвище блаженство!
Шульга хотів сп’яніти і не міг. Він пив, обіймав Ашота за маслакуваті плечі, допитувався:
— Ну, Ашоте, ти ж мудрий чоловік, ну що це таке, можеш ти мені пояснити?
— Теорія форм.
— Яких форм? До чого Тут якісь чортові форми?
— Хіба я знаю? Це не я, це, здається, Декарт. Природа — мов велетенський ливарний цех… Одне слово, форма, в неї заливається розтоплений метал, і одержуємо потрібний виливок… Коли художнє литво, то там бронза, срібло, золото, може, й платина… Люди — це, мабуть, не чавун і сталь, за деякими ішнятками, як, скажімо, наш залізний Фелікс або незабутній товариш Сталін, а художнє литво. І от коли тебе вилили, то в тобі пам’ять про форму, чи там про опоку, і пам’ять не проста, навіть не на молекулярному рівні, як відкрили недавно французи, а на рівні надприродному, і ти протягом цілого життя пам’ятаєш про свою форму, думаєш, як її знайти, влягтися в неї, з’єднатися, ну, сам розумієш…
— Ашоте, але ж люди Цього не знають, і виходить, що практично всі вони трагічно нещасливі? Ми не знаємо цих посланих нам небесним Творцем форм, у крайньому разі ми можемо підсвідомо відчувати їх, але тут кінчається будь–яка закономірність і починається містика, хаос…
— А ти на мить уяви собі, що ця закономірність стала відома нашому урядові й партії. Що б вони з нами виробляли? Ти ж пам’ятаєш, як Сталін колись наказав вашому Корнійчукові одружитися з Вавдою Василевською? А Микита хіба не поженив космонавтів Ніколаєва і Терешкову? Любов за наказом. Кінець вже й не свободі — кінець самій людині. Ти, може, найщасливіший з людей, що тобі послано таку велику любов на ціле життя…
— Ашоте, це не любов! Любов — це дух, це вознесіння духу, а тут найперше плоть і тільки плоть, тіло, неймовірне тіло, без розуму, без високих почуттів, тільки найнижчі інстинкти, чад, одур, звірячість…
— А що тобі від твого розуму? — засміявся Давтян. — Яка користь, яка радість? Може, для людства жіночий зад фантастичної краси незмірно цінніший за вашого електрозварника Патона, який зварює корпуси ракет, і за Келдиша, який нагвинчує на ті ракети ядерні боєголовки? Знаєш, що сказав один мудрий чоловік? "Дух виникає або народжується на вершинах насолоди. Плоть, доведена до крайнього напруження, сягнувши своєї межі, стає духом. Свідчення того і мало не символ — у пораненої тварини з’являється майже людський вираз. Як і в мить статевого акту"[16]. Ти звернув увагу, що всі жінки в мить статевого акту стають прекрасні й молоді?
Шульга слухав мудрого вірменина, чув і не чув його, а сам думав про своє, знов про неї, про Юлію з далекої ташкентської ночі і про ту нову Юлію, що десь тут поруч, зовсім близько і водночас недосяжно далеко… Ця жінка йшла за ним ціле життя, супроводжувала його, майже не наближаючись, тільки світила своїми далекими очима, як вовчиця з темної. зимової ночі, і була тут, мабуть, хоч як би пробував Ашот втішати його словами філософа… Він і сам пробував знайти відповідь на свої нестерпно болісні запитання у філософів, зібрав за ці роки величезну бібліотеку, передплачував філософські журнали, багато читав (до того ж різними мовами), хоч ніколи не пробував ділитися думками з людьми однозначними, обмеженими своїми професійними й сімейними інтересами, власне, спримітивізованими і майже скаліченими душевно. Всі книжки були про жінку. Чи то була історія, чи філософія, чи література, — скрізь так чи інакше йшлося про жінку, про її присутність і всюдисущість, він знаходив жінку і в законах біології, фізики, механіки, її невловний, але всемогутній дух пронизував навіть, здавалося б, сухі математичні формули, в яких відкривалися від того божевільні безодні, він незримо, але невідступно витав над найграндіознішими відкриттями людського (чоловічого! Чомусь завжди чоловічого!) розуму: теоремами Евкліда і Піфагора, ентелехіями Арістотеля, занебесними ідеями Платона, законами Ньютона і Кеплера, монадами Лейбніца, "демонами" Максвелла, зрештою, над, здавалося б, неперевершеною теорією відносності Ейнштейна, а тоді ще над одною теорією, несміливою, сказати б, суто по–жіночому сором’язливо–скромною квантовою теорією Макса Планка, яка перевертала весь досі знаний нам світ, але де знов, як і справіку, над усім сущим панувала енергія, енергію ж у світі предметів і сутностей неживих можна було називати так чи інак, а в світі живому (одухотвореному), право на який люди привласнили на тій підставі, що людину сотворено за образом і подобою Божою, здавалося б, людина енергію підкорила собі, хоч світ уже в перші дні творіння вирвався за вузькі межі людських можливостей, бо в ньому всі закони енергетики життя замикаються на незбагненній, нерозгаданій таємниці зачаття і народження, на правічному могутті самиці, жінки, матері, праматері… Чоловіків мільйони або й цілі мільярди, як у Китаї або Індії, а жінка завжди тільки одна, мов ота первозданна Єва, доля й недоля всіх чоловіків — знайти її, зустріти, простягнути до неї руки, доторкнутися, бодай приторкнутися, хоча б відчути той приторк, бо саме в ньому щастя і суть існування племені Адамового, суть і сенс, і виправдання, хоч, коли поглянути на історію роду людського, криваву й безглузду, то немає йому ні з’ясування, ні виправдання, ні прощення… Хіба що в самій жінці.