— Це кабінет? Це спальня? А тут що? І при цьому важко дихає і витирає з лоба піт. У нього багато клопоту, але все ж він не кидає земського
місця; зажерливість взяла, хочеться встигнути і тут і там. В Дяліжі і в місті його звуть вже просто Іоничем.— "Куди це Іонич їде?" або: "Чи не запросити на консиліум Іонича?"
Мабуть, тому, що горло запливло жиром, голос у нього змінився, став тонким і різким. Характер у нього теж змінився: став важким, дразливим. Приймаючи хворих, він звичайно сердиться, нетерпляче стукотить палицею у підлогу і кричить своїм неприємним голосом:
— Прошу відповідати тільки на запитання! Не розмовляти!
Він самотній. Живеться йому нудно, ніщо його не цікавить.
За весь час, поки він живе в Дяліжі, кохання до Котика було його єдиною радістю і, мабуть, що останньою. Вечорами він грає в клубі у вінт і потім сидить сам за великим столом і вечеряє. Йому прислужує лакей Іван, найстаріший і найповажніший, подають йому лафіт № 17, і вже всі — і старшини клубу, і повар, і лакей — знають, що він полюбляє і чого не полюбляє, стараються з усіх сил догодити йому, а то, чого доброго, розсердиться раптом і стане стукати палицею об підлогу.
Вечеряючи, він зрідка обертається і встряває в яку-небудь розмову:
— Це ви про що? Га? Кого?
І коли буває за яким-небудь сусіднім столом заходить мова про Туркіних, то він питається:
— Це ви про яких Туркіних? Це про тих, що в них дочка грає на фортепіянах?
От і все, що можна сказати про нього.
А Туркіни? Іван Петрович не постарішав, анітрохи не змінився і, як і раніше, все говорить дотепи та розповідає анекдоти; Віра Йосифівна читає гостям свої романи, як і раніш, охоче, із щирою простотою. А Котик грає на роялі щодня, години по чотири. Вона помітно постарішала, нездужає і щоосені їде з матір´ю в Крим. Виряджаючи їх на вокзалі, Іван Петрович, коли рушає поїзд, втирає сльози і кричить:
— Прощайте будь ласка!
І махає хусточкою.
1898
Переклад з російської Є. Дроб´язка