І він знов налив. Всі не сиділи, а гойдалися, мов тирса. Василь нахилився вперед. Він, мов риба, викинута з води, намагався вловити більше повітря, щоб щось відповісти Крупові. Але не знаходив справжніх слів, язик утік, поламався, очі перестали світити.
– Це все правильно, Крупе, – переплітав він язиком. – Що тут казати. Ти,Крупе, герой, тільки от на відході. А шкода. Останній з могікан. Скільки століть царствували твої предки на святій Русі?
– Від Івана Грозного, – сказав той, вирячивши сірі очі.
– Ну, от… Від Івана Грозного. А тепер відходите. Скидаєте шапочку і "до свіданія". "Стоїть буржуй, как пьос галодний".
Так, мій милий Крупику. "Как пьос галодний"… Як знак запиту… А от я, Крупику, щойно виходжу на арену. Мої предки були раби. От воно як. Твій дід мав право сікти мого діда на стайні. Глупо, страшенно глупо!.. Але то все дурниці. Все дурниці. Очевидно, мої предки на краще не заслужили. А шкода, що ви пасуєте.
Блакитна кров… Жаль, жаль… До побачення, до побачееееннння! – шепелявив зовсім п’яний Василь і вдавав, що він з кимсь прощається, що підходить до ручки і цілує її.
– Валю! – кричав він. – Вал… Валь! Правиль… но я цілую ручку мадам її іммпераааторського… "Биистри, как волни все дні нашей жізні!" – раптом заспівав Василь, а йому підтягнув Валентин. Але пісня не клеїлась. Вони перейшли на щось інше. Василь шумів. – Моя господиня… мадам Цимбаллл каже… Я, каже, не українка… Я ніяка українка… Я… Я імператорська малоросіянка Богом-Христом роджена! – кричить він в саме вухо Крупові. – А ви Достоєвського тичете… Та розумієте ви, звідки взявся ваш той самий – ек! ек! – Достоєвський? Не понімаєте? Я вам – ек! – скажу. З Ро-росії, що гине і розкладається!
"Русь, і тиии билааа прекрасной,
А тєпєр гнійот твой дух…
Бєєезобразний труп ужасний,
Посінєл і весь рас пух… пух… пух!" –
заспівав знов Василь.
– Ти, Василю, брешеш, як каналія, – озвався нарешті Валя. – Але Круп! Добре, сучий син, бреше! Навчився! А ще недавно я вчив його до ручки підходити…
Круп мовчав. Він підпер голову рукою, вперто дивився в одну точку. Мовчав. Твердо і вперто мовчав. Василь у п’яному тумані дивиться на нього і йому видається, що у Крупа на чолі морщиться шкіра, розпирається череп. Він його розуміє. Василь зовсім не хотів так сказати. Само сказалося. От сказалося і все. Круп тут також винен. Щось він у ньому також зачепив, і Василь не зостався в боргу. Потім устав і, хитаючись, пішов у похилі двері до виходу…
Коли вернувся, у роті було терпко, губи злипалися, гикав. Годі! Досить того…
– Підемо. До побачення всі… До побачення… Йдемо, Євгене!
Круп ще залишився. Василь з Євгеном викотились під зоряне весняне небо. Вулиці були порожні. Ліхтарі світились тьмяно і самітньо. По дорозі, коли вони трохи відсвіжились, Євгенові також захотілося говорити.
– Ти, Василю, йому сказав добре… Але ти сказав мало… Треба було йому просто в пику кинути: ми ще молоді. Ми ще ростемо… У нас також буде Толстой… Ще більший від Толстого… У нас ще буде…
– Ех, Євгене! Нащо там губу паскудити. І так все зрозуміле!..
– Ні, Василю! Тут ти не маєш рації! Він…
– Що там він? Від нього це залежить? От проп’є останні десятини і… набік! А ми все-таки одного разу світ догори ногами перекинемо і кінець…
Вдома господиня сердилась, але хлопці не зважали. Євген ще раз пристав до Василя.
– Але ти все-таки напишеш? Листа напишеш? Напиши, Василю!
– На якого біса буду їй писати? Надсон, серпанки… Зустріну колись і скажу…
– Ні, Василю! Я тебе ніколи не просив, а зараз прошу: напиши! – голос його затремтів. Він підійшов до Василя, обняв його і справді розплакався! – Ти цього не розумієш… Я, Василю, не можу… Я її люблю! Я готовий за нею в пекло… Я цілу зиму її кохаю… Сьогодні перший раз зустрівся з нею, і ти… мені не хочеш допомогти…
– Ну, досить, Євгене! Напишу. Завтра напишу! Для тебе!
Вони ще довго гомоніли, вовтузилися, роздягалися, вкривалися і все говорили. Господиня вже двічі стукала в стіну… Але все-таки час спати. Вони згасили лампу, вкрились, і кімнату залила ніч.
________________________________________
Примітки
Туніцьки сади. Туники – село, нині частина м. Кременець.
Ніцше Фрідріх (1844 – 1900) – німецький мислитель.
Вечірній дзвін – російська пісня О. Алябьєва на слова І. Кощзлова (1827).
Блок Олександр Олександрович (1880 – 1921) – російський поет.
Только утро любві харашо – поезія С. Надсона.
А мір, как пасмотріш – перифраза поезії М. Лермонтова "И скушно и грустно": "И жизнь, как посмотришь с холодным вниманьем вокруг – Такая пустая и глупая шутка!".
Дні нашей жізні (1908) – п’єса російського письменника Леоніда Андреєва (1871 – 1919).
Стоїть буржуй – цитата з поеми російського поета О. Блока "Дванадцять" (1918).
Биистри, как волни – російська пісня (сер. 19 ст.) на основі поезії А. Сребнянського.
Русь, і тиии билааа прекрасной – джерело цитати не встановлене.
Справи, справи
Ранок зустрів їх сонцем. Повно сонця. Господиня заявила, що сьогодні виймають другі рами. Сусіди вже давно повиймали. Вона тільки чекала, коли вже поїдуть ті лобурі. І справді. Хлопці ще не встигли відійти до школи, як вікна вже виймаються. Приходить старший син з обценьками та молотком, відгинає цвяхи, відриває приклеєні газетним папером рами, викидає вату, вугілля. У кімнаті стає ясніше, більше простору і шум з вулиці чути виразніше.
Василь та Євген йдуть до школи біля години дев’ятої. Сьогодні немає викладів. Треба тільки відібрати свідоцтва та вислухати "отченаша" від Варвари Сергіївни. Вчорашній вечір поклав на них свою лапу. Обличчя їх трохи нагадують стеарин. Перед відходом Євген не витримав. Він довго кріпився, довго крутився біля Василя, але Василь не звертав на це уваги. В голові у нього і те, і друге, і розмова з Крупом, і свідоцтво, яке, напевно, не буде ідеальним, і Настя, яку мусить бачити. Євген трохи соромиться вчорашнього. Особливо ті прокляті сльози. І який дідько їх навіяв? Ніколи він не почував себе аж таким шматком клоччя. Але ось Василь вже збирається, шукає щось. Чекати далі нікуди.
– Василю! Ти ж мені обіцяв, – звертається Євген до Василя. Дивиться на вікно, а там син господаря, говорити одверто не можна.