Волосний зібрав громаду. Кайдашенки почали кричати в громаді.
— Панове громадо! — говорив Карпо. — Нехай ніхто з села не купує горілки в жидівських шинках. Посадім коло шинків десяцьких та соцьких, нехай дрючками одганяють людей.
— Я сам сяду з дрюком і буду одганяти хоч би й свою рідню! — гукнув Лаврін. — Нехай жиди посидять дурно ціле літо над своїми барилами. Посидять та й підуть.
— Добре Кайдашенки радять! — загула громада. — Посадім людей та й не пускаймо нікого в жидівські шинки.
Громада порадилась і розійшлась.
Жид побачив, що непереливки, взяв відро горілки, одніс волосному; друге одніс писареві, зібрав до себе в шинк десять чоловіків таких, що заправляли громадою, і поставив їм ціле відро горілки.
— Чого нам змагаться, — говорив хитрий жид, — нащо вам мене кривдить. Буду я заробляти, будете й ви. Я поставлю ціну в своїх шинках таку, як у вашому, ще й зараз заплачу в волость сорок карбованців одчіпного.
— Чи вже заплатиш? — гукнули чоловіки.
— Ой-ой, чом і не заплатить для добрих людей; ви думаєте, що я жид, то в мене й душі нема? Я ладен і на церкву дати. Ет, та що й говорити! От вам хрест, коли не ймете віри.
І жид перехрестився зовсім по-християнськи. — Чи ти ба! Жид хреститься! — гомоніли люди.
— Ви думаєте, що я не поважаю вашої віри? Та я ладен жити з вами, як з братами, — підлещувався жид. — От вам ще відро горілки! Суро! А винеси гостям оселедців та паляниць! — гукнув жид до жидівки.
Сура зітхнула на всю кімнату, так їй було шкода оселедців, але вона винесла й поклала перед людьми на столі.
— Їжте, люди добрі! Ви думаєте, що я шкодую для вас? — говорила Сура. — Ой вей мір, ой-ой! — прикинула вона вже тихенько, виходячи з хати.
Люди пили, закусували та слухали Берка, а Берко неначе грав їм на цимбалах своїми облесливими словами.
Давні панщанники понаставляли вуха та слухали Берка. Його слова, підсолоджені горілкою та приправлені оселедцями, так і влазили в їх душі. Вони не знали, що жид вибере ті сорок карбованців і за оселедці, і за ту горілку, що вони в його дурнички п'ють, з їх-таки кишень — то недоливками, то водою, підлитою в горілку, то більшою платою.
Люди розтали, як віск, і почали хвалити жида. Декотрі вже були зовсім п'яненькі.
— Так що ж, панове, та ще й які панове! Що тепер пан перед вами! Ви, Грицьку, тепер пан! От хто пан! Що схочете в волості, те й зробите! Ви, Петре, тепер господар на все село, ніби князь! Тепер ви пани, а пани вже перевелись на Іцькову сучку, — підлещувався Берко до мужиків. — Та що ж, панове, чи згодитесь громадою оддати мені й свій шинк, і будете пускати людей в мої шинки? Я подарую сорок карбованців на волость, а за ваш шинк зараз покладу гроші на стіл!
— А добрий жиді — гукнув один п'яненький мужик. — Ще й гроші зараз дає. Будемо стояти на сході за його!
Авжеж будемо, бо ще й на церкву покладе!
Саме в той час Карпо Кайдаженко їхав з ярмарку, вглядів коло панського шинку купу людей та й став. Берко знав, що Карпо горілки не любить і на сході йде все проти його. Він сховався в кімнату.
— Здоров, був, Карпе! — гукнув Грицько і почав обнімать та цілувать Карпа. Гостра неголена Грицькова борода колола Карпове лице, неначе голками.
— Та здоров був... — говорив Карпо, одвертаючи лице. — Та годі вже!
— Здоров був, соколе! Та зайди-бо а шинк та випий хоч чарочку з нами! — молов Грицько і знов ухопив Карпа руками за шию і цмокнув його в щоку.
Грицькова борода подряпала Карпові щоку, аж кров виступила.
— Та одчепись ік нечистій матері. Оце припало тобі цілуватись! Аж кров виступила на щоці!
— Серце! Голубчику! Чи вже ти оце не вип'єш з нами хоч по одній чарці, хоч півчарки! Та тут же такий добрий жид! А! Що вже й казати!
Грицько розвів знов руки і наставив губи.
— Та одчепись собі! Піди, обніми та поцілуй мою коняку, коли вже припала охота цілуваться, — говорив Карпо. — А нащо це ви горілку п'єте в жидівському шинку? — спитав Карпо.
— Та бодай не казати… сказав Грицько, — тут такий добрий жид, такий добрий, чорт його знає, де він такий добрий взявся. Благодареніє богу і всім святим, він і на церкву дасть! Ото кумедія!
— А ви забули, що самі на громаді постановили?
— Серце, голубчику, білий лебедику! — говорив п'яний Грицько, тикнувши колючою бородою Карпові в ніс. — Та не цурайся-бо нашого хліба-солі.
Карпо бачив, що з п’яним розмовлять — тільки гаяти час, вдарив коняку батогом. Віз покотився.
— Карне! Карпе! Та зайди-бо та хоч по крапельці, хоч півкрапельки! — гукав ззаду Грицько й біг за возом.
На другий день зібралась громада. Прийшов Карпо і вдивився.
Громада співала вже іншої; волосний та писар тягли за громадою і кричали, щоб оддати Беркові й громадський шинк, не тільки що пускать людей по горілку і в жидівські шинки... бо Берко зараз платить гроші...
— Панове громадо! Погана ваша рада; я не пристаю на це! — сказав понуро Карпо й одійшов од громади набік.
Громада оддала Беркові громадський шинк, хоч Берко на церкву грошей та дав, а тільки дурив п'яних мужиків.
Громада дорого потім заплатила хитрому жидові...
Берко приймав за горілку не тільки пашню, але навіть крадене сіно й солому. Понесли люди мішками пашню в Беркову комору, а Берко тільки гладив бороду білою рукою, дивився, як п'яні мужики валялись під його шинком, та зараз-таки підняв скажену ціну на горілку в усіх шинках.
IХ
Цілу зиму й весну Кайдашенки прожили в ладу. Кайдашиха, котру тепер на селі дражнили безокою економшею, сердилась на Мотрю, але невістки на те не вважали і жили між собою в згоді. Лаврін любив Мелашку: ніколи її не то що не бив, і пальцем не зачепив, навіть ніколи не лаявся з нею. Мотря часто гризла голову Карпові, але він не любив говорити і більше мовчав.
Але настала весна. Хати Кайдашенків стояли дуже близько одна коло одної, а їх городи були перегороджені тільки поганеньким тином.
Мелашка посадила огірки коло самого тину. Огірки зійшли, як зелене руно. Показались ранні огірочки. Мотрин півень перескочив через тин та давай вибирати Мелашчині огірки. Півень сокотав та скликав курей. Всі Мотрині кури перелетіли через тин в огірки. За курами полізли крізь тин курчата. Квочка вигребла яму саме серед огудиння.