Мумі-троль, звісно, промовчав, що викупили коштовність взамін на старого капелюха самого Чарівника. (Він, до речі, придбав собі вже нового).
– Пригостіть мене чимось, – попросив Чарівник. – Мої нерви не витримують…
Мумі-мама вмить принесла йому тарілку з оладками та варенням.
Доки Чарівник ласував, гості наважилися підсунутися трохи ближче. Хто їсть оладки з варенням, не може бути страшним та небезпечним. З таким можна пускатися в розмову.
– Смакуєсля? – поцікавилася Чупсля.
– Дуже! Востаннє я їв оладки вісімдесят п’ять років тому!
Усім стало шкода Чарівника, гості підсунулися ще ближче.
Попоївши, Чарівник обтер вуса й мовив:
– Я не маю права забрати у вас Рубін силою. Те, що куплено, можна лише продати або подарувати. Чи не обміняли б ви його, скажімо, на дві гори діамантів та долину розмаїтих коштовних каменів?
– Ніколисля! – одностайно заперечили Чупсля і Трясля.
– І подарувати мені його теж не хочете?
– Нісля!
Чарівник важко зітхнув.
Сумний та невеселий, поринув він у глибоку задуму.
– Хай свято триває, – озвався за якийсь час. – А я вам почарую! Кожному, хто забажає! Будь ласка, замовляйте чари! Право першості має родина Мумі-тролів.
Мумі-мама на мить завагалася.
– Йдеться лише про речі чи й про бажання теж? – запитала вона. – Якщо пан Чарівник розуміє, що я маю на увазі?
– Звичайно, розумію, – відповів Чарівник. – Речі начаровувати, ясна річ, легше, але можна й бажання.
– Мені б дуже хотілося, щоб Мумі-троль не тужив за Нюхмумриком! – побажала собі Мумі-мама.
– Я й не знав, що по мені це так помітно… – знітився і зашарівся Мумі-троль.
Чарівник змахнув полами плаща, і смуток одразу покинув серце маленького Мумі-троля.
Туга змінилася чеканням, а чекати завжди легше, аніж тужити.
– Я собі теж придумав бажання! – вигукнув Мумі-троль. – Любий Чарівнику, пошли Нюхмумрикові, де б він зараз не був, оцей стіл з усіма наїдками та напоями!
Тієї ж миті стіл злетів над деревами і полинув на південь з оладками й варенням, фруктами і квітами, пуншем та карамельками і з книжкою Ондатра, яку той поклав на край столу.
– О ні! – скрикнув Ондатр. – Попрошу негайно повернути мою книжку!
– Що зроблено, того не повернути! – розвів руками Чарівник. – Однак шановний пан одержить навзамін нову книгу. Прошу!
– "Про необхідність усього", – прочитав Ондатр. – Але ж це зовсім інша книга! У моїй ішлося про марноту всього!
Чарівник тільки засміявся.
– Тепер ніби моя черга, – озвався Тато Мумі-троля. – Дуже важко зробити вибір! Я думав уже і так і сяк, але нічого путнього придумати не зміг. Теплицю цікавіше збудувати самому… Ялик – теж… Зрештою, у мене все є!
– Але ж вас ніхто не змушує загадувати бажання, – устряв Чмих. – Можете мені відступити свою чергу, а я забажаю собі двічі.
– Так то воно так, – завагався Тато. – Та якось шкода відмовлятися від нагоди, яка трапляється раз у житті…
– Не затримуй усіх, – зауважила Мама. – Побажай собі гарну оправу для Мемуарів!
– Чудова думка! – зрадів Тато.
Усі скрикнули від захоплення, коли Чарівник простягнув Татові сап’янову оправу для книги, оздоблену золотом та інкрустовану перлами.
– Тепер я! – вихопився уперед Чмих. – Хочу власного човна! Схожого на морську мушлю з пурпуровими вітрилами, щоглою з палісандрового дерева і смарагдовими кочетами!
– Ого, як ти розігнався! – суворо звів угору брови Чарівник, але на устах у нього вигравав привітний усміх. Він змахнув плащем…
Усі затамували подих, однак нічого не відбулося.
– Не вдалося? – розчаруванню Чмиха не було меж.
– Чому ж, усе вдалося! – відповів Чарівник. – Тільки я поставив човна біля причалу, ясна річ. Завтра ти його там знайдеш.
– Про смарагдові кочети не забули? – недовірливо перепитав Чмих.
– Як можна забути?! Чотири кочети і один про запас, – запевнив малого Чарівник. – Наступний!
– Та-а, – почав мимрити Гемуль, – кажучи правду, я загубив ботанічну лопатку, позичену в Хропуся. Здалась би мені нова…
І Гемуль, який був добре вихованим, зробив реверанс,[10] беручи з рук Чарівника нову лопатку.
– Ви не втомилися чаклувати? – поцікавилася Хропся.
– Анітрохи! Дуже легкі побажання! – відповів Чарівник. – А що забажала б собі панночка?
– Це не так легко, – засоромилася Хропся. – Можна я скажу вам на вухо?
Вислухавши Хропсю, Чарівник здивовано глянув на неї:
– А панночка впевнена, що їй личитиме?
– Цілковито! – майже безгучно видихнула Хропся.
– Що ж, хай буде по-твоєму!
Наступної миті юрба спантеличено загула.
Хропся змінилася до невпізнання.
– Що ти з собою зробила?! – захвилювався Мумі-троль.
– Побажала собі очі дерев’яної королеви! Ти ж казав, що вони у неї такі гарні!
– Казав, але ж… – Мумі-троль геть розгубився.
– Тобі не подобаються? – сльози бризнули Хропсі з очей.
– Не плач! – заспокоював малу Чарівник. – Твій братик може побажати, щоб ти знову стала такою, як перше.
– Але я хотів загадати собі щось зовсім інше! – запротестував Хропусь. – Не моя вина, що у моєї сестрички безглузді забаганки…
– А яким було твоє побажання? – поцікавився Чарівник.
– Я хотів одержати обчислювальну машинку! Машинку, яка б визначала, що справедливо – а що ні, що добре – а що погано.
– О, це надто важко, – мовив Чарівник. – Мені не під силу!
– То хоч би друкарську машинку! – не поступався Хропусь. – Хропся й з новими очима гарна…
– Однак не така гарна, як раніше… – зауважив Чарівник.
– Любий братчику! – просила, ковтаючи сльози, Хропся, яка вже встигла подивитися на себе в люстерко. – Поверни мені мої колишні маленькі оченята! Я стала така потворна!
– Ну що ж, – Хропусь відчув себе благородним лицарем. – Хіба заради честі роду… Але сподіваюся, що тепер ти станеш мудрішою!
Хропся знову глянула на себе і заплескала в долоні: з люстерка на неї дивилися її чудові оченята, хіба вії стали трохи довшими! Сяючи від щастя, вона обійняла брата:
– Любий! Найдорожчий братику! Навесні я подарую тобі друкарську машинку!
– Пусте, – знітився Хропусь. – Не цілуй мене в усіх на очах! Просто я не міг дивитися на тебе таку паскудну! Ото й усе…
– З домочадців зосталися тільки Чупсля і Трясля, – сказав Чарівник. – Вони загадуватимуть удвох, бо завжди нерозлучні.