— То граф — письменник? — спитав я, бо якщо Алан віддавав перевагу воїнам, то особисто я — тим, хто пише книжки.
— Ви вгадали, Деві, — зауважив Алан. — Хоч для полковника знайшлося б і краще заняття. Та хіба я можу закинути йому, якщо й сам схибнувся на піснях?
— Отже, домовились! — кинув я. — Тепер дайте мені адресу, куди я маю писати вам у Францію, а тільки-но прибуду в Лейден, одразу ж сповіщу свою.
— Найзручніше писати на ім'я мого начальника, — відповів Алан, — Чарлза Стюарта Ардшіля, есквайра, в місто Мелонз в Іль-де-Франсі. Рано чи пізно лист потрапить мені до рук.
В Муссельбурзі, де ми поснідали тріскою, мене щиро розважали розповіді Алана. Широченний плащ і гетри справді-таки звертали увагу сторонніх цього теплого ранку, а тому, може, було б доречно пояснити людям, чому він так зодягнений. Алан взявся за це діло, мов за серйозну справу, або ж точніше як за розвагу. Він завів розмову з господаркою, вихваляючи її спосіб готувати рибні страви, потім тільки те й знав, що скаржився на свій застуджений шлунок, з серйозністю наголошуючи на характерних симптомах цієї хвороби та вислуховуючи всілякі поради старої.
Ми вийшли з Муссельбурга ще до того, як туди прибув диліжанс з Едінбурга, бо, за словами Алана, нам слід було уникати подібних зустрічей. Вітер був теплий, хоч і сильний, сонце на той час уже підбилося вгору і припікало, і моєму другові почала дошкуляти спека. Від Престонпанса він потягнув мене на Гладсмуїрське поле, де з надзвичайною старанністю розповідав про битву на ньому.
Звідти ми швидкою ходою рушили в Кокензі. Хоч там у місіс Каделль і виготовлялися сіті на вилов оселедців, це було занедбане, напівзруйноване місто, яке доживало свого віку. Добра половина будинків була зруйнована. В пивній було чисто, і Алан, що розпалився в дорозі, не втерпів і випив кварту елю. Вгамувавши спрагу, він і цій господині розповів стару історію про застуджений шлунок, тільки цього разу симптоми були інші.
Я сидів і слухав: мені спало на думку, що я не пам'ятаю жодного випадку, коли б Алан звернувся, до жінки хоча б з трьома серйозними словами. Говорив він з жінками завжди жартома, навіть насмішкувато, і робив це енергійно, з інтересом. Коли хазяйку хтось покликав і вона пішла, я висловив йому свої міркування.
— Чого ви хочете? — огризнувся він. — Справжній мужчина має бути завжди люб'язним з жінками, має розповідати їм різноманітні історії, розважати їх, бідолашних овечок! Вам не завадило б підучитися, засвоїти принципи цього, так би мовити, своєрідного ремесла… Слухайте, Деві, коли б оце була якась молоденька та ще й гарненька дівчина, то їй, запевняю вас, я не розповідав би про різні хвороби шлунка. Але коли жінки надто старі, щоб шукати забави, вони неодмінно хочуть бути аптекарями. Чому? — запитаєте. — Звідки ж мені знати! Гадаю, такими їх створив бог. Я чомусь вважаю дурнем того, хто нехтує увагою жінок.
Коли нарешті повернулася хазяйка, Алан, ніби з якимось нетерпінням, одвернувся від мене, щоб поновити перервану з нею розмову. Господиня пригадала випадок із своїм зятем в Аберлейді, змалювала якомога докладніше останню його хворобу і смерть. Часом її розповідь була просто нудною, а часом нудною і страшною, бо говорила жінка з натхненням. Врешті я заглибився у власні думки, мимоволі поглядаючи у вікно на дорогу, але що там діялося, не бачив і не помічав.
— Ми прикладали йому до ніг припарки, — говорила хазяйка, — і нагріте каміння на живіт, давали також напій, настояний на полиї, і чудовий чистий бальзам з сірки… — мимоволі вловлював мій слух.
Раптом я стрепенувся.
— Сер, — звернувся я спокійно до Алана, перервавши слова хазяйки, — зараз повз будинок пройшов один з моїх друзів.
— Невже? — відповів Алан, ніби йшлося про якусь дрібницю, і, повернувшись до хазяйки, промовив: "Так ви казали, мадам…"
Набридлива жінка продовжувала свою розповідь. Однак невдовзі Алан розплатився з нею, давши пів-крони, і жінці довелося йти розмінювати її.
— Невже це був рудоголовий? — спитав Алан.
— Ви вгадали, — відповів я.
— А що я казав у лісі! — вигукнув мій товариш. — Однак дивно, що він теж тут. Він був один?
— Я бачив одного.
— Пройшов повз будинок? — допитувався Алан.
— Ішов прямо і не оглядався.
— Це мене ще більше дивує, — зауважив він. — Мені здається, Деві, що нам треба чимскоріше тікати звідси. Але куди? Сам диявол, мабуть, не скаже! Складається таке становище, як і в ті, давно минулі дні! — вигукнув Алан.
— Проте є велика різниця — поправив я, — цього разу ми з грішми в кишенях.
— Ви чомусь забули ще про одне, — докинув він, — цього разу нас вистежили, собаки нанюхали наш слід і зграєю женуться за нами, Деві. Кепські справи, чорти б їх узяли.
І мій друг поринув у роздуми з добре мені відомим. серйозним виразом обличчя.
— Послухайте, мадам, — підійшов Алан до хазяйки, коли та ввійшла, — у вас є інший вихід з двору?
Жінка відповіла, що є, і пояснила, куди він веде.
— В такому разі, сер, — сказав він мені, — гадаю, що цей шлях буде найкоротшим для нас. До побачення, матінко, я не забуду про настій на кориці.
Ми вийшли городом і попрямували стежкою в поле. Алан уважно оглядався на всі боки і, переконавшись, що ми зайшли у вибалок і нас ніхто не бачить, сів.
— Проведемо військову раду, Деві, — мовив він. — Але спочатку вислухайте маленький урок. Уявіть собі, що я був би схожим на вас, тоді, скажіть на милість, що лишилося б у пам'яті старої про нас? Нічогісінько, окрім того, що ми вийшли городом. А що вона зараз пам'ятає? Приємного, ввічливого, товариського, хворобливого чоловіка, який страждає, сердешний, на шлунок і який щиро зацікавився її зятем. О мій хлопчику Деві, час би вже набратися розуму!
— Постараюсь, друже, — відповів я.
— А зараз повернімося знову до рудоголового, — говорив Алан далі. — Він поспішав чи йшов повільно?
— Не те і не друге.
— Не поспішав, кажете?
— Начебто ні, — кинув я.
— Гм! — мугикнув Алан. — Дивно. На Фріггат-Вінсі вранці ми нікого не бачили, а ось маєш — він проходить мимо, нікого, здається, не шукає, а втім, чомусь на нашому шляху! Слухайте, Деві, я починаю дещо розуміти. Думаю, вони шукають не вас, а мене, до того ж добре знають, куди їм іти.