Зрадів хазяїн, приніс йому бешмет свій старий, одні шмаття, подарував. Що поробиш — узяв: хоч уночі буде чим укритися.
З того часу пішла про Жиліна слава, що він майстер. Почали до нього з далеких сіл приїжджати: хто замок на рушницю чи пістолет полагодити принесе, хто годинника. Привіз йому хазяїн інструмент: і щипчики, і свердлики, і терпужок.
Захворів якось татарин, прийшли до Жиліна:
— Піди, полікуй.
Жилін зовсім не знає, як лікувати. Пішов, подивився, думає: "Може, й сам видужає". Пішов у сарай, узяв води, піску намішав. При татарах пошепотів на воду, дав випити. Видужав, на його щастя, татарин. Почав Жилін трохи розуміти по-їхньому. І деякі татари звикали до нього, коли треба, кличуть: "Іван, Іван"; а інші все як на звіра скоса поглядають.
Червоний татарин не любив Жиліна. Як побачить, насупиться і одвернеться або вилає. Був ще у них старик. Жив не в аулі, а приходив з-під гори. Бачив його Жилін, тільки коли той у мечеть приходив богу молитися. Він був на зріст маленький, на шапці у нього білий рушник намотано. Борідка й вуса підстрижені, білі, як пух; а обличчя зморщене і червоне, як цегла; ніс гачком, наче в яструба, а очі сірі, злі, і зубів немає — тільки двоє ікол. Іде було в чалмі своїй, костуром підпирається, як вовк озирається. Як побачить Жиліна, то захропе і відвернеться.
Пішов одного разу Жилін вниз під гору — подивитися, де живе старик. Зійшов стежкою, бачить — садочок, огорожа кам'яна, за огорожею черешні, шептали і хатинка з плоским дахом. Підійшов він ще ближче, бачить — вулики стоять сплетені з соломи, і бджоли літають, гудуть. І старик стоїть навколішках, порається біля вулика. Піднявся Жилін вище, щоб подивитись, і заторохкотів колодкою. Старик озирнувся — як заверещить, вихопив із-за пояса пістолет, у Жиліна вистрілив. Ледве встиг той за камінь сховатися.
Прийшов старик до хазяїна скаржитись. Покликав хазяїн Жиліна, сам посміхається і питає:
— Чого ти до діда ходив!
— Я, — каже, — йому поганого нічого не заподіяв. Я хотів подивитися, як він живе.
Переказав хазяїн. А старик лютує, сичить, щось лопоче, ікла свої виставив, махає руками на Жиліна.
Жилін не зрозумів усього, але зрозумів, що старик наказує хазяїнові повбивати росіян, а не тримати їх в аулі. Пішов старик.
Почав Жилін розпитувати хазяїна: що то за дід? Хазяїн і каже:
— Це велика людина! Він першим джигітом був, він багато росіян повбивав, багатий був. У нього було три жінки і вісім синів. Усі жили в одному селі. Прийшли росіяни, розорили село і сім синів убили. Один син залишився і перекинувся до росіян. Дід поїхав і теж перейшов до росіян. Пожив у них три місяці, знайшов там свого сина, сам убив його і втік. Відтоді він перестав воювати, пішов у Мекку богу молитися, тому в нього й чалма. Хто Мекку відвідав, той називається хаджі і чалму надіває. Не любить він вашого брата. Він наказує тебе вбити; та мені не можна вбити — я за тебе гроші заплатив; та я тебе, Іване, й полюбив; я тебе не те, що вбивати, я тебе й не випустив би, коли б не обіцяв.
Посміхається, сам примовляє по-російськи:
— Твоя, Іван, хорош, — моя, Абдул, хорош.
IV
Прожив так Жилім місяць. Удень ходить по аулу або щось майструє, а як ніч зайде, затихне в аулі, тоді він у себе в сараї копає. Важко було копати, каміння заважало, та він терпугом його тер, і викопав під стіною. діру, в яку вже можна було пролізти. "Аби тільки, — думає, — мені місцевість добре розвідати, в який бік іти. Та не каже ніхто з татар".
От він вибрав час, коли хазяїн поїхав; пішов після обіду за аул, на гору — хотів звідти місцевість оглянути. А коли хазяїн від'їжджав, він наказував малому за Жиліним стежити, очей з нього не зводити. Біжить малий за Жиліним, кричить:
— Не йди! Батько заборонив. Зараз людей покличу!
Почав його Жилін умовляти.
— Я, — каже, — далеко не піду — тільки на ту гору зійду; мені траву треба знайти — ваших людей лікувати. Ходімо зі мною; я з колодкою не втечу. А тобі завтра лук зроблю і стріли.
Умовив малого, пішли. Гора, дивитися, — ніби й недалеко, а з колодкою важко; йшов, ішов, насилу видерся. Сів Жилін, почав місцевість оглядати. На південь за сарай лощовина, табун ходить, і аул якийсь у долині видно. Від аула друга гора, ще стрімкіша, а за тією горою ще гора. Поміж горами ліс синіє, а там ще гори — все вище й вище піднімаються, А найвищі, білі, мов цукор, гори стоять під снігом. І одна снігова гора вище за інші шапкою стоїть. На схід і на захід — все такі самі гори, подекуди аули димляться в ущелинах.
"Ну, — думає, — це все їхній край!" Почав дивитись у російський бік: під ногами річка, аул свій, садочки скрізь. На річці, мов ляльки маленькі, видно, жінки сидять, білизну полощуть. За аулом трохи нижча гора, і за нею ще дві гори, лісом вкриті; поміж двома горами синіє рівна місцевість, і на ній аж ген-ген наче дим стелеться… Почав Жилін пригадувати, коли він у фортеці вдома жив, де сонце сходило і де заходило. Бачить — саме там, у цій долині, має бути наша фортеця. Туди, поміж цих двох гір, і тікати треба.
Почало сонечко заходити. Стали снігові гори з білих — червоними; в чорних горах потемніло; з лощовин туман піднявся, і ота долина, де фортеця наша має бути, ніби вогнем спалахнула від сонячного проміння. Почав Жилін вдивлятися — бовваніє щось у долині, немов дим з димарів. І так і здається йому, що оце й є — фортеця російська.
Почало вечоріти. Чути — мулла закричав. Череду женуть — корови ревуть. Малий все кличе: "Ходімо", а Жиліну і йти не хочеться.
Повернулись вони додому. "Ну, — думає Жилін, — тепер місцевість розвідав, треба тікати". Хотів він тікати тієї ж ночі. Ночі були темні — місяць убував. Як на лихо, надвечір повернулися татари. Було приїжджають вони — женуть перед собою худобу і приїжджають веселі. А цього разу нічого не пригнали і привезли на сідлі свого вбитого татарина, брата рудого. Приїхали сердиті, зійшлися на похорон. Вийшов і Жилін подивитися. Загорнули мертвого в полотно, без труни, винесли під чинари за село, поклали на траву. Прийшов мулла, зібралися старики, рушниками пов'язали шапки, пороззувалися, сіли вряд на п'яти перед мертвим.