Дяк, органіст і економ, розуміється, не вчислювалися туди. Ні органіста, ні економа я собі навіть не пригадую, зате дяка, Гната Янчинського, мов живого, бачу перед собою. Я вже на іншому місці згадував про нього, тут хіба те додам, що своїм типом відбігав він дуже від тодішніх дяків. Вбирався по-сільськи, жив, як середньо заможний селянин, і хіба тільки тим різнився від селян, що в церкві вбирав окуляри, бо був короткозорий. Щоднини під вечір приходив до батька, розказував, що сталося в селі, й обговорював план роботи в полі на завтра. Згодом щиро прив'язався до нашої родини, а коли батько мій, в десять літ пізніше, перенісся до Жукова, то він так само щиро прив'язався до родини батькового наслідника, отця Михайла Мосори, доброго сусіда і приятеля нашого дому. Коли при першій зустрічі дяк Янчинський впевняв мою маму, що поручинці люди добрі й послушні, то він правду казав. Таких добрих парохіян нелегко було знайти. Свого пароха вони любили, шанували й хотіли, щоби йому в них було добре. Поручин був у повнім значінню цього слова глухим селом. Впливи міського зіпсуття не доходили до нього. Жив він своїм власним припізненим у поступі життям. І мужчини й жінки носили т[ак] з[вані] куртини або короткі опанчі з власного сукна. Жінки в димках ходили, себто в спідницях так само зі свого полотна, що його димкар вибивав в одно— або в більше кольорові узори. Чобіт на закаблуках не знали, коваль їх підківками підбивав. Вишивок майже не бачилося в селі, лиш мережки. На голові шалінова хустка, вив'язана, як тюрбан. Тільки про свята мала поручинська жінка цвітасту, рясно збирану спідницю. Зате дуже любили тут коралі. Чим більше їх і чим вони більші, тим більша була багачка. Та великих багачів-дуків у Поручині не було, так само, як не було й нуждарів. На Великодні й на Зелені свята прикликували жебраків із чужих сіл, щоби було кому на могилках милостиню за душі померших дати.
Бідніші поручинці ходили на заробітки до двора, на приходство та до багатіших односельчан. У нас цілу зиму молотив Онуфрей, старий чоловік молодої жінки, Марта. Він хирлявий і поганий, а вона красуня, хоч куди! Онуфрей як міг, так бадьорився, розказував, який то він колись "моцний був", який відважний та хоробрий, але тим ще більше себе осмішував і принижував. Теперішність задалеко від минувшини відбігала.
Кругом Поручина шуміли великі, здебільшого дубові ліси. Там виводилося багато всілякої звірини. Дики цілими стадами нападали на селянські поля й нищили картоплю. Селяни по ночах палили на полях вогні, вигукували дивними голосами, калатали й тріскали патиками, щоби їх відстрашити. Не помагало. Мусили вжити гострішого способу, — стріляли. Товкли начиння з литого заліза, з чавуна й набивали сіканцем рушниці. В селі було кілька таких "диких стрільців". Невиспані ночі і вічна небезпека в боротьбі зі "злісними" й побережниками відбивалася на їхніх обличчях. Здорові були, але грізні й суворі, як ніч. В селі шанували їх, але й боялися, хоч вони боролися, а то й гинули в обороні села.
Так тоді йшла боротьба невгавна між селом з графською лісовою сторожею, що іноді кінчалася крово-проливством і судовими процесами. Граф Потоцький, мабуть, і не знав про це. Був завеликим паном, щоб йому так дуже залежало на якімсь там убитім дику. А вже стріляти до людей, то він певно не казав; робили це на свою руку його посіпаки, бо сам він ставився до народу добре. Як погоріло село, то на відбудову давав дерева зі своїх лісів, може, й більше, ніж було треба.
Те саме, що зі звіриною в лісах, діялося також з рибами в графських ріках. І там велася подібна боротьба, бо народ не міг зрозуміти, як це може бути, щоб йому не вільно було ловити риби, якої граф не кормить і не плекає. Бог її дає на пожиток людям і — тільки! Народ також хоче часом щось смачного з'їсти. До диких стрільців належали між іншими молодий коваль Микола і сліпий на одно око музика, Стефан. Микола що захотів, те й викував у кузні, а Стефан що чув у душі, те й виграв на скрипці. Був це дійсно музика з Божої ласки. Бувало, як примкне своє видюче око, як притулить скрипку до лиця і пустить смичок по струнах, то тії струни і сміються, і плачуть, як живі. Про щось таке говорять, що вам навіть у сні не присниться, про що хіба ангели в небі співають. Сте-фанова скрипка, бас і решетце, це були поручинська оркестра. Не одну ніч просидів я, слухаючи, як вона грала в нас або в сусідів на толоці. її далекі відгуки ще й нині причуваються мені, буцім вона на другім світі грає.
Національно-політичної свідомості, заки батько мій до Поручина прийшов, ще там не було. Нарід ходив до церкви, сповідався і причащався, зберігав предківські звичаї й обичаї та гордо називав себе руським. Кількасот літ зберігав це ім'я, хоч як йому вороги хотіли його відібрати. Пам'ятаю, як голосили оповіді в церкві, то батько казав: "Парубок і дівка руські", бо так казалося здавен-давна. Аж згодом, по кількох літах освітньої праці, поширився і г Поручині термін України. Це глухе село стало одним із найбільше свідомих в повіті, а може, і в краю. Якого б терору не вживали при виборах на послів, Поручин голосував на свого, народного кандидата. Батькова праця не йшла на марне, зерно, яке він кидав, не падало на мертву опоку.
А працював батько невпинно, і то не тільки в церкві. Як минули жнива, то не було днини, щоб у якогось із па-рохіян не робили поминків. Просили туди й батька, і батько йшов та пересиджував там до вечора на розмові зі своїми парохіянами. Були це, так сказати, лекції на різні теми. А ввечір часто-густо приходили люди з різними орудками, і батько їх також просив сідати й балакав з ними. Літом ці розмови велися здебільшого в саду або в овочевій шкілці. Батько був молодий, мав що лиш тридцять кілька літ, і тая праця не була понад його сили. У селі родилися діти, як крілики, але й гинули, як під зиму мухи. Тому-то батько перестав хрестити дітей у церкві, де зимою була велика студінь, лиш хрестив у хаті. По хресті мама моя виходила до кухні подивитися, яка дитина. При тій нагоді повчила, як-то треба вповивати, купати й кормити діти. Виступала проти надто тугих повивачів та всіляких огидливих смочків. Не скоро приймалися ті науки, але й не пропадали безслідно, бо мама не раз ненадійно заглянула до хати, де була маленька дитина, щоб подивитися, як її плекають, а як побачила, що зле, то хоч сама молода, картала старших від себе. За якийсь час смертність між малими дітьми помітно зменшилася.