Крім тіток мав я ще двох дядьків: Лошіна й Омеляна. Лонгін урядовець Ради Повітової в Бережанах, а Омелян теолог у Львові. Обидва знамениті тенори. Омелян ще до того й бесідник та проповідник, якому рівного я не знав, а Лонгін мав письменницький дар (гуморист, співробітник "Зеркала"7).
Оба розпещували мене. Дядько Лонгін на першого все приносив мені з міста якийсь дарунок. Я не знав, що таке цей "щедрий перший", а питатися не хотів, бо боявся, щоб не сміялися з мене. Мене вже й так переслідувала гадка, що люди насміхаються з моєї великої голови. Дядько Омелян приїздив зі Львова на свята й на вакації. Він був дуже живої вдачі, любив товариство, жартував зі мною і вигадував такі забави, що я забував про свою велику, буцімто водою налиту голову, про вечірні прикрі настрої, про фебру та ставав, як не той.
З прислуги пам'ятаю двох Федів, фірмана й пастуха, стару кухарку, молоду покоївку, Маринку, й хлопця до послуга. Фірман і цей хлопець ходили в "ліберіях". Фірман, як їхав куди, а хлопець, як мали бути прошені гості. Обох Федів дідо привіз з собою ще з Крегульця, з Поділля. Пам'ятали вони давні добрі літа, коли-то дідо плекав стаднину породистих коней, а на стайні стояло двадцять корів. "А нині що! — казав пастух, махаючи безнадійно рукою. — Гониш по саду ті два чи три хвости та не знаєш, що з собою робити".
Федь-фірман чаркою відганяв "манколію" від себе, бо нащо воно здасться нарікати? Візком так само добре можна їздити, як їздилося колись повозом, а коні, хоч старі, то в руках доброго фірмана йдуть, як які англо-араби.
Оба Феді були залишками колишніх старих, вірних слуг. Вони не покинули діда до смерті. На зверх були неначе з двох світів. Фірман, незважаючи на своїх п'ятдесят кілька літ, все гладко виголений, з підкрученими вусами, шпаркий і меткий, виглядав, як молодець; пастух, сутулуватий, тяжкий, ходив по саді, як по лісі медвідь.
Я любив забігати до кінської стайні і слухати, як Федь-фірман балакав про коні й про давні часи. Розказував він, як то лошатка, що прийшли на світ, важилося і мірялося та вписувалося їх у кінську метрику. Згодом вони бігали собі по Керничках, а як виросли, продавали їх за добрі гроші в Лашківцях, або купували їх подільські пани. Я радо бігав до Федя, тільки боявся пса, Нера, що мав свою буду при дверях до стайні. Це не був пес, а просто якась потвора, що крім пастуха нікому не давала приступити до себе.
Зате по покоях бігав шпіц, Шуфітель, викупаний і вичесаний, біленький, як з вати. На шиї стяжечка червона.
"Якась нерівна доля, — гадав я собі. — Неро на ланцюгу день і ніч, у спеку й мороз, а Шуфітель вилігується на канапах, як який пан. Нема справедливості на світі!"
На подвір'ї були ще кури, індики й ціле стадо, яких сорок штук, гусей. Довгошиїй гусак належав до моїх ворогів. Шипів і біг за мною, силкуючися зловити мене за каптан. Боєвим духом я не визначався і втікав від нього. В хаті була ще велика, гарна кітка. Дідо пестив її, і вона вночі, як дідо вертався з казино, вибігала йому назустріч. Дідо брав її на руки й приносив до хати.
В їдальні висіла клітка з канарком, також дідовим пестієм. Дідо давав йому морківцю з розсолу, а при підвечірку шматочок булки, замоченої в каву.
По саду бігав сарнючок. Гарний і також дуже пещений. Але як виріс, то став такий буйний і напастливий, Що годі було до саду приступити. Скінчилося на тім, що Фірман позичив собі десь стрільбу й застрелив його.
От де я прожив перший рік мого побуту в Бережанах. До школи не ходив: інструктор приходив до мене два чи три рази в тижні, на годинку, бо лікарі не казали мене по такій тяжкій недузі перевтомлювати наукою. Я вже й так гладко читав і вмів трохи писати, розуміється, рідною мовою.
Дідо був дуже гостинний. У місті і в сусідніх селах, у Лісниках, в Шибалині, в Кальнім, у Телячім та в Слободі, жили свояки, Навроцькі, Розлуцькі, Білинські, Медицькі, Гордієвські. Не було дня, щоб хтось із них не приїхав за орудками до міста або й так-таки, у гостину. І місцеві знайомі часто приходили до діда або до тіток.
На Йордан8, на Спаса9 й на Михайла10 (дідові іменини) влаштовували великі обіди або вечері. Привозили кухаря з Раю або з Замостового фільварку, і він наварював і напікав такого, що пахощі розходилися по цілім Олімпі.
Весело й гамірно було тоді в старім ампіровім двірку, казав би ти, двірок пригадував собі колишні ще гучніші пири. А коло півночі Федь-фірман відвозив старших панів до міста, до стуженої за ними родини. Відвозив, бо з Олімпу на Михайла та на Йордан навіть у днину і не з пиру зійти не було легко. Бувало, як у днину пригріє сонце, а в вечір потисне мороз, то Олімп стає подібний до казкової скляної гори. Люди причіпали собі раки до чобіт, але й це не дуже помагало. Тільки гімназисти на підошвах, як на лижвах, з'їздили з гори на долину. Що для них ожеледа!..
Іноді бували в діда виїмкові гості. Пригадую собі митрополита Иосифа Сембратовича", що закидав з лемківська і пізнішого кардинала Сильвестра Сембратови-ча12, тоді, мабуть, ректора духовної семінарії, і графа Станіслава ПотоцькогоІЗ, "царського конюшого", як на візитовій карті було написане.
Цей останній був власником бережанського, на-раївського й поморянського ключа, крім багатьох інших маєтків у тодішній Росії. Високий, кремезний, широкоплечий, з бокобородами, дійсно з кожного боку великий пан, міліардер. Приїздив зимою на два-три тижні. Влаштував великі лови, сконтролював заряд маєтку в Раю і від'їздив до Парижа, Одеси або Петербурга. Як приїхав, відвідував діда. Раз у гостинці привіз чорну гебанову палицю, золотом куту, порожню всередині. Відчинялося ручку і вкидалося туди кільканадцять папіросок. Раз знову привіз із Царгороду золотий медальйон з іконою Матері Божої, чудової роботи. Як зійшлися з дідом та як ще був котрийсь із професорів, то балакали про Наполеона. Це була їх улюблена тема. Я з другого покою слухав уважно. В діда була стара французька книжка про цього полководця з численними ритовинами. Я по-французьки не вмів, але не давав теті Дарії спокою, і вона мені пояснювала підписи на тих ритовинах. З тої пори й залишився в мене якийсь сентимент до Наполеона, як до виїмкової людини.