І є бабуся безіменна. Бабуся і — тільки. Не хоче сказати, звідки вона і як зветься. Мороз її до нас в зимі під вечір пригнав. 1 — служить: зимою в печах палить, літом птицю пасе або хопту поле.
Всі вони нині вимиті й вичесані, біле шмаття на них. Дівчата вбрали щонайкраще вишивані сорочки та запаски. Чорною і червоною волічкою виведені рослинні узори. Ніби тут квіти нараз зацвіли.
Тато й мама діляться з ними свяченим яйцем. Вінчу-ють їм, щоби скоро власну хату мали. Кирило дякує за всіх, бо він найсміливіший. "Дай Боже і єгомостеві, і їмості з роси та з води, щоб лихо їх хату минало, а щастя на лаві сідало, від Воскресения до Воскресения, на цілий рік, поки їм пан Біг назначив вік".
Доська наливає борщ до мисок. Відходимо, щоб не в'язалися нами.
Тато на чверть годинки лягають у великім покою з папіроскою у руці, щоб трохи відпочити.
"Єгомость трудні", — кажуть, посміхаючися, мама, беруть мене за руку й ведуть до середнього покою, там, де чекає вже на мене великий шматок помадкового торта.
Сонце підноситься вгору. Крізь невеличке вікно зазирає до нас, таке вдоволене, здорове.
Мама аж очі жмурять.
Нараз хата здригнулася: "Бебевх, бебевх, бебевх!" Ніби грім з ясного неба.
Це коваль Микола з моздірів за цвинтарем стріляє.
ГАЇВКИ
По свяченім — під церкву, на гаївки.
Кладкою через потік, подвір'ям Яцка Коханого в са-а садком під гору, під гору до дзвіниці.
Вона нині спокою не має. Всі дзвони на ній грають. Звичайно тільки дяк орудує ними, а нині кожний парубок пробує дзвонити.
Та це не так легко, як кому здається, бо дзвонів багато, а від кожного окремий шнур. Одними треба собі руки обкрутити, в другі, як у стремена, всунути ноги, підноситися й присідати, вважаючи, щоб не баламкати як-будь, лиш дійсно дзвонити. Як добре дзвониш, то дзвони говорять: "Христос воскрес, Христос воскрес" або "Рад світ увесь", "Рад світ увесь"; а як не вмієш, то щось таке виходить, буцім "шмантя, дрантя, шмантя, дрантя!", сором один, та й тільки! Як добре дзвониш, то люди хвалять, а як зле, то уха затикають і кличуть: "А скиньте того дзвонаря по драбині до нас. Ми ним подзвонимо".
Мене кортить також спробувати, але не смію, боюсь.
Стою під парканом і дивлюся на гаївки. Кругом церкви дівочий хоровод.
Побралися за руки, живим вінком церкву оперізують. По зеленій мураві чорні та жовті чобітки мигтять. То повагом ідуть, то підстрибують, як серни. Співають:
Пішли тії пани в кути, Що носили на нас прути, Пішли тії пани спати, Що казали нас кувати.
Жвава, радісна пісня. І як не радуватися, коли вже панщини нема. Нема ні гайдуків, ні мандаторів, що колись нарід на панський лан гнали й знущалися над ним.
З великої радості дівчата так скоро біжать, що аж в очах мигтить.
Утомилися. Відпочивають. Та не довгий цей відпочинок.
— Зайчика, зайчика! — кличе нараз котрась.
— Ні, Зельмана, — відзивається друга.
— Воротаря! — хочуть інші. Але таки на "Зайчику" стало.
Зробили колесо невелике, посередині "зайчик", війтова Гандзуня. їй ще, може, й десять літ не минуло, але шпарка й цікава, очі такі великі, буцім у зайця.
Колесо розхитується вправо, вліво, вправо, вліво, співає:
Зайчику, зайчику,
Та сивесенький соколе,
Та милесенький голубе,
А нікуди зайчику перескочити,
А нікуди зайчику перейти.
Гандзуня кидає собою то в один бік, то в другий, хоче з колеса вийти, та її не пускають.
Тоді вона стає посередині, береться руками за підбо-ки, перекривлює голову й відповідає:
Скоком, боком перевернуся, Гребінчиком розчешуся, Та візьмуся за пілядоньки, Пошукаю си челядоньки.
Співаючи, показує, як то вона скоком, боком перевернеться, як розчешеться гребінчиком і як пошукає собі товаришки. Ще не скінчила цього, як одну з дівчат за руку вхопила: "Ти!"
Тепер тая дівчина стає посередині, й ігра починається наново.
Аж нараз: "Дзвіниця! Дивіться, дівчата, яка дзвіниця! Боже!"
І дівчата розскакуються. На них дійсно сунулася дзвіниця, збудована з парубків. На долині трьох, невисоких, але кремезних, їм на раменах двох трохи менших, а над ними ще один, найменший.
Ледве помітно сунулася ця жива дзвіниця, аж нараз затихалася і — впала.
Крик, вереск, писк! Хлопці охають, стогнуть, вдають, що потовклися. Може, котрий і вдарився трохи, та не так, щоби аж стогнати. Але яка ж би це була забава без крику й удавання! Дівчата розуміються на тім і сміються. Ні раз не спочувають з парубками, що, охаючи, качаються по мураві. Нараз зриваються на рівні ноги й до дівчат. "То ви такі? Смієтеся з нашого нещастя. Посмієтеся ще на кутні зуби, підождіть!"
Та дівчата не ждали. Побігли на другий бік церкви і збилися у дві лави, в два гурти.
Один гурт почав:
А що ж то за пан їде, А що ж він за дар везе?
А другий відповідав:
Веземо дитяточко, Молоде княжаточко.
І питався перший гурт, яке воно й чиє це княжатко, чи гарне і чи гарно вбране. А другий гурт відповідав, що воно ціле "в сріблі та в злоті", "в ткацькій роботі".
Парубки не сміли перебивати тої старосвітської гаїілки. Хоч не розуміли її змісту, але відчували, що в ній окривається щось днедавнього й небуденного, щось таке, що пошанувати годиться. Стежкою попри дзвіницю пішли на пустар, де молодий коваль Микола набивав порохом моздірі.
Дівчата, користаючи з того, що нема їм кому перебивати, почали "Зельмана".
Іде, їде Зельман, Іце, їде його брат, Зсльманова і братова, Ціла його родина.
Буцім тішаться, що їде цей пейсатий Зельман, бо відчинить їм за добрі гроші церкву і позволить гаївки виводити...
Від князя Романа до Зельмана75, —— яка далека дорога! Та що це для пісні! Що для неї час і простір? Нема такої скоролетної птахи, як вона, ані довговічної такої. Найдавніше з недавнім в один вінок сплітає...
Через попові лози, Скакали бігцьом кози, То в гору, то в долину, То в ружу, то в калину...
"Ой, дівчата, віл, тікайте, віл!" — перервали криком жваву гаївку.
Кільканадцять парубків, зчепившися за руки, з головами в долину, як віл, що бити хоче, вискочили з-поза дзвіниці і до дівчат, t знов крик, і знов вереск, ще гірший, як за першим разом. Дівчата врозтіч, хлопці за ними, доганяють, поривають і пустити не хочуть.
"Пусти, бо вкушу!" — грозить одна, а друга обіцяє писанку щонайгарнішу: "Не віриш? За пазухою маю. Пусти, бо роздавиш. Вона неварена!"