— Де тридцята квартира? — спитала лікарка.
— А що таке? — схвилювалася Галочка.
— Хлопчик отруївся. Випив керосину.
— Ой!
У тридцятій квартирі жив Миня.
Вся Дитиндія збіглася до під’їзду.
Та через десять хвилин лікарка і санітар вийшли з під’їзду усміхнені і веселі.
— Все в порядку! — оголосив санітар. — Він тільки у рота взяв, але не ковтнув.
Лікарка насупила брови:
— Але це не жарти. Щоб не сміли мені нічого такого робити!
Лікарка посварилася пальцем на всю Дитиндію, дверцята клацнули, і "швидка допомога" поїхала. А ще через десять хвилин у двір вийшов "отруєний" Миня, блідий і урочистий.
— Ти що — здурів?! — накинулися на нього всі.
— Я хотів, щоб вогонь з рота. Він же казав… — набурмосився Миня.
— Зараза! — процідив крізь зуби Чух.
— Сам! — огризнувся Миня.
— Чого ти? Я не на тебе. Я на нього.
— А-а…
Грайлик і Галочка цього не чули. Вони були в той час на горищі. Грайлик приніс вареники з вишнями, Галочка цукерки, і вони дивилися, з яким смаком, прицмокуючи і мружачись від на солоди, їв Коша. Грайлик, мабуть, вперше у житті зрозумів, чому так люблять мами й бабусі дивитися, як діти їдять. То справді радість — бачити, як смакує той, кого ти частуєш.
— А професора доведеться почекати, — зітхнула Галочка.
— Ну що ж, почекати так почекати, — погодився Коша.
— А тепер ходімте у двір гратися. Йолі-Палі поїхала на склад по нові віники. Я сам чув, як вона говорила Толиній бабусі,— сказав Грайлик.
І вони пішли у двір.
Дівчатка, як завжди, гралися у дочки-матері, а хлопці — у війну. Роман-Отаман інших ігор не визнавав.
Та коли Грайлик і Коша підійшли до хлоп’ячого гурту, що саме зібрався на військову раду, Миня раптом ступив їм назустріч і сказав різко:
— Ми з драконами не граємось!
— Геть звідси! — вигукнув Чух.
Коша розгублено подивився на Грайлика.
— Та ви що?! — вигукнув Грайлик і подивився на Романа-Отамана.
— Як народ, так і… отаман, — і він різким рухом підніс догори кулак.
— І ти забирайся, як перекинувся до драконів! — закричав Грайлику Миня.
— По драконах — вогонь! — скомандував Роман-Отаман, і в Кошу та Грайлика полетіли грудки землі й камінці.
— Що ви робите?! Як вам не соромно?! — закричала з дівчачого гурту Галочка.
— Ану цить! Не мішайся у мужчинські справи! — гукнув їй Роман-Отаман. А грудки й камінці все летіли й летіли…
Довелося Коші та Грайлику рятуватися, тікати на те саме горище.
РОЗДІЛ X
"Бий драконів!"
— А чого ж ти свою секретну зброю не застосував? — згадав раптом Грайлик, коли вони відхекувалися на горищі.
Коша знітився:
— А… а хіба така вже безвихідь?
Та тільки він це сказав, як на сходах почулися багатоногий тупіт і войовничі вигуки Романа-Отамана:
— Бий драконів!
— Бий драконів! Бий драконів! — верескливо підхоплювали Чух і Миня.
— Тікай швидше! — вигукнув Грайлик. — Лети на дах сусіднього будинку!
— Ні! Я тебе не залишу, — похитав головою Коша.
— Та ну! Швидше!
— Ні!
Двері горища розчахнулись, і усередину увірвалося військо Романа-Отамана.
— Ось вони! Урра! Бий! — градом посипалися камінці.
Страшна то річ — натовп, юрба. Ніхто нічого не думає, не розуміє, не усвідомлює. Кожен робить те, що роблять усі.
От уже у Коші підбите око, гуля на лобі, кров тече з носа… А камінці летять і летять.
— Що ви робите?! Припиніть! Не чіпайте його! — кричить Грайлик, заступаючи собою Кошу, не зважаючи на власні синці, гулі й подряпини.
— Урра-а! Перемога! — закричав нарешті Роман-Отаман.
— Так йому й треба, дракону поганському! — підхопив Миня.
— І тим, хто його захищає! — додав Чух.
— За мною! — гукнув Роман-Отаман, і все військо затупотіло по сходах униз.
Грайлик витяг з кишені чисту носову хусточку і приклав Коші до носа, щоб зупинити кров. Коша мовчки кивав, дякуючи.
— Ех! Де ж твоя секретна зброя?
— Ще не час, — одвів очі Коша. — Ще вона не може подіяти. Але вона подіє. Обов’язково подіє. От побачиш.
— Бідний ти, бідний! — сказав Грайлик.
— Я-то нічого. А от ти ні за що ні про що постраждав через мене, — сказав Коша.
Грайлик махнув рукою.
РОЗДІЛ XI
Несподівана загроза з іншого боку.
"Треба негайно тікати!"
То був тільки початок.
Відтепер гра "Бий драконів!" стала улюбленою грою ватаги Романа-Отамана.
З самого ранку, якщо Коша не з’являвся у дворі, вони з войовничими вигуками бігли на горище, шукаючи його, і Коші доводилося тікати, перелітати на сусідні будинки, на дерева, на дахи гаражів за дитячим майданчиком. Та чим більше тікав, ховався Коша, тим більше розпалювалася їхня цікавість, їхній азарт.
Грайлик, Галочка та інші дівчатка намагалися вмовити, переконати хлопців, щоб вони дали спокій Коші, але вони й слухати не хотіли.
— Він дракон? Дракон! А дракони — вороги людей.
— Але він добрий. Він нічого поганого не зробив нікому.
— Не зробив, так може зробити. Всі дракони вороги. Бий драконів! А як ви будете його захищати, ми й вас поб’ємо. Чого він сюди прийшов? Це наша країна. Хай забирається геть!
Але Коша не міг забиратися геть. Він чекав професора Барановського-Лісковського. А професор усе не з’являвся. Стало відомо, професор таки на космодромі, де випробовується новий, покращений варіант його костюма, що міг уже витримати такі космічні температури, про які ніяким вогнедишним зміям і не снилося.
Минуло три дні.
На четвертий день вранці, коли Грайлик прибіг на горище, він побачив, що Коша сидить похнюплений і сумний.
— Що таке? — з порога стурбовано спитав Грайлик.
— Кепські справи. Тато з’явився. Я його машину згори бачив. Мабуть, мене шукає. Як він мене забере, я вже ніколи маму не знайду. Вони щось таке придумають, щоб я ніколи не зміг втекти з Дракондії.
— Значить, треба, щоб він тебе не забрав, сказав Грайлик.
— Еге! Зараз хлопці повиходять, прибіжать, закричать: "Бий драконів!" — тато відразу довідається, де я, і — гаплик!
— Треба негайно тікати.
— Куди?
— У Дідусію-Бабусію, — сказав Котофей Котофейович, який до того мовчки сидів, не втручаючись у розмову.
— Правильно! — вигукнув Грайлик.
— А там можна надійно сховатися? — спитав Коша.
— Гарантія! Ніхто не знатиме, — запевнив Грайлик.
— Правда, від Бровка Барбосовича не приховаєш, — почухав за вухом Котофей Котофейович.