— Уже спускаюся, — рішуче сказав Грайлик.
Чим нижче спускався Грайлик, тим зарості ставали все густішими й густішими. Підлісок весь складався з непролазних колючих чагарів, переплетених виткими ліанами. У Грайлика вже були геть подряпані руки й ноги, але він на це не зважав. Нижня гілка дерева була високо над землею, і Грайлик подумав, що залізти по товстому стовбуру назад на неї він, мабуть, не зможе, але відступати було пізно. І Грайлик стрибнув. У самісінькі колючки. Мимоволі зойкнув від болю, але одразу ж через силу усміхнувся дівчинці:
— Нормально!
Моргалочка співчутливо-винувато сказала:
— Ну нащо було треба?.. Тепер через мене й ти заплутаєшся.
— Нічого! Не заплутаюсь. Ти тільки не смикайся. Я буду похитеньку. — І Грайлик почав обережненько вивільняти Моргалочку.
Це була справа важка і копітка. Бо в Грайлика, крім маленького складаного ножика, нічого не було. І деякі ліани доводилося перерізати довго.
Але Грайлик був наполегливий, і справа потроху посувалася.
— От тобі морока! — часто-часто моргаючи, ніяково говорила дівчинка. — Ти вже на мене не гнівайся. Ти вже мені пробач.
— А де твій тато? — спитав Грайлик.
— Ану його! Не зміг маму відстояти, захистити. Не хочу про нього й балакати.
"Яке то щастя, коли в тебе гарний тато. Коли можна тільки пишатися ним", — подумав Грайлик, згадуючи свого Усміхайла Петровича. І так йому стало жалко цю руденьку дівчинку! Може, вона тому й моргає весь час, що в неї такий тато безсовісний.
— Стривай, стривай, я вже скоро, — примовляв Грайлик, вивільняючи її.— Слухай, а у вас в Раптомандії, крім тебе і Недо, є ще діти?
— Аякже! — сказала Моргалочка. — Тільки їх усіх гетьки загнали за колючий дріт — у Табір Військового Виховання. І гетьківських, і майстренчуківських.
— А де той табір?
— На Горі Дідівщина.
— Ну все. Вилазь.
— От спасибі тобі, Грайлику. І де ти такий узявся, меткий і проворний.
— А що ж ви далі з Недо робитимете? Невже все життя отак у хащах ховатиметесь, білоччиними запасами харчуватиметесь? Та бачу, ти й з ним не дуже контактуєш. Він там у дуплі, ти тут на землі.
— Так уже склалося, — зітхнула Моргалочка. — Він з майстренчуків, я з гетьків.
— Так його ж з майстренчуків вигнали, а ти з гетьків утекла. Ану полізли, я вас помирю. Не можу я вас так залишити. Удвох вам легше буде.
Моргалочка спершу почала відмовлятися, але потім погодилася. Дівчатка миролюбніші за хлопців.
На те дерево, з якого Грайлик стрибнув, видряпатися вони не змогли. Почали шукати іншого. Біля самісінької землі була така гущина, що продиратися крізь неї було надзвичайно важко. Поодинці вони цього просто не змогли б зробити. А так Грайлик розсував, відхиляв віти, даючи пролізти Моргалочці, а тоді вона робила те ж саме, допомагаючи йому. Та все одно кілька метрів до дерева, по якому можна було залізти нагору, вони долали майже півгодини. Та от вони вже біля нього і дряпаються до дупла, де ховається Недо.
Почувши шурхіт листя і тріск гілочок, Недо вистромився з дупла — скуйовджений і переляканий. Та, побачивши Грайлика й Моргалочку, полегшено зітхнув і радісно усміхнувся:
— Ху! А я вже думав, що гетьки по мою душу.
— Та ні. Це ми, — сказав Грайлик. — От привів тобі Моргалочку, щоб вам було веселіше. Ану помиріться зараз же!
— А… а ми й не сварилися, — буркнув Недо, червоніючи й опускаючи очі.
— Все одно. Беріться мізинчиками й кажіть: "В мирі, в мирі назавжди. Хто посвариться — свиня!" У нас так роблять.
Довелося їм підкоритися. Причому, як помітив Грайлик, зробили це вони з явним задоволенням.
Грайлик міг вирушати далі на пошуки Сумнівана.
І враз…
— Стривайте! — сказав Грайлик. — Це ж дупло? Дупло! Значить, я можу зв’язатися із Знаєм Умійовичем?
— Що? — Недо і Моргалочка здивовано перезирнулися.
— О! Та ви, мабуть, нічого не знаєте, — догадався Грайлик і, підвищивши голос, вигукнув: — Алло! Алло! Знай Умійович! Ви чуєте мене?
— Аякже! Прекрасно чую. Слухаю уважно, — почувся з глибини дупла знайомий голос Добрині.
Недо й Моргалочка аж роти пороззявляли від несподіванки.
РОЗДІЛ VIII
Розмова з Добринею.
"Здається, таки придумав!"
— Знаю Умійовичу! Допоможіть, будь ласка! — попросив Грайлик. — У вас же чаривізор. Може, ви знаєте, куди подівся мій товариш Іван-Сумніван? Руденький такий, брови набурмосені.
— Знаю. Але де він зараз, не можу сказати. Бачив його тільки тоді, як з’явилися перед палацом. А коли ти провалився, вся увага була зосереджена на тобі. І куди він у цей час зник, не знаю. Але там, де є рослинність, на землі й під землею, бо саме рослини дають інформацію для чаривізорів, його немає. Може, він у пустельних районах країни або в горах.
— А чи не потрапив він до Табору Військового Виховання на гору Дідівщина?
— Можливо.
— Що ж робити? Гетьки ж не дозволять мені шукати у пустельних районах і на горі Дідівщина. Вони ж мене одразу побачать і схоплять. І, по-моєму, вони знають, де Сумніван. Придумайте щось! Треба повалити владу гетьків. Ви ж такий розумний! Все знаєте, все вмієте.
— Повалити владу гетьків може або якийсь казковий велетень, богатир, Котигорошко, або — голод. Ти ж не богатир, не велетень?
— Не богатир, — чесно признався Грайлик.
— Ну тоді лишається тільки одне — голод. Тільки голод може примусити їх щось робити, працювати, щоб добути собі їжу. І потроху вони почнуть втрачати свої гетьківські риси і набувати рис майстренчуківських. І стануть майстренчуками. І самі звільнять нас. Зараз гетьки проїдають ті запаси, які заготували ще ми на випадок неврожаю, стихійного лиха тощо. Тих запасів ше вистачить місяців на два. Але коли запаси кінчатимуться, гетьки перш за все припинять годувати нас, ув’язнених. І навряд чи ми тоді дочекаємося звільнення. Отже вихід один — щоб усі запаси якось зникли в одну мить, одразу. Як це зробити, я ще не знаю. Хоч я й Знай Умійович.
— А де склад харчів? — спитав Грайлик.
— Склад харчових запасів у Голубій Печері, що біля підніжжя гори Дідівщина.
— А що як завалити вхід у печеру? — сказав Грайлик.
— Ідея хороша. Там якраз і скеля нависає величезна. Якщо її зрушити… Але хто це зробить? Знову-таки треба велетня, богатиря, Котигорошка абощо.