І раптом Гелгуш вигукнув:
— Ану! Збилися докупи! Обнялися! Вчепилися один за одного! Всіх одразу не проковтне! Подавиться!
— Правильно! — підхопив Крякс.
Пташенята збилися докупи, обнялися, притулилися один до одного, завмерли.
І тут раптом Гадюк Питонович засвистів щось розпачливо і зник під водою.
— Що? Що він сказав? — обернулися всі до Пака.
— Він вигукнув: "Ой! Я пожартував! Я більше не буду!" Когось наче злякався, вибачався перед кимось.
— Тю! — здивувався Крякс.
— Треба якнайшвидше вибиратися звідси! — рішуче сказав Гелгуш.
— А як? — поцікавився Крякс. — Ти у воду полізеш? Я — ні!
— Авжеж — страшно! — зітхнув Гелгуш. — Хто його зна, того Гадюка, що він надумає…
Запанувала гнітюча мовчанка.
— Пробачте, хлопці, що я завів вас у цю халепу, — похилив голову Грифа. — Я ж не знав, що той підступний голос заведе нас у печеру і покине напризволяще. Дурний я, дурний! Повірив, що Жар-Птицю можна упіймати під землею.
І раптом пролунав писклявий голос:
— Не такий ти вже й дурний, раз догадався вибачитися перед хлопцями… А Птицю ви вже майже упіймали.
— Як це? — прохопився Грифа.
— Ви кого спершу зустріли? Кого сполохали? Хто хмарою літав по печері?
— Ну… кажани.
— Правильно!.. А хто вас учив робити штучне дихання?
— Жабурин Жабуринович.
— Кваквакум.
— А хто він такий? Що за істота?
— Ну… жаба.
— А тепер скажіть: кажан і жаба — що між ними спільного? Які літери?
— Кажан… Жаба… Жа!
— А що кричав Грифа, коли тонув?
— "Рятуйте!" — кричав.
— Авжеж! "Рятуйте!"
— А що я, по-вашому, мав кричати? "Ура!"? — образився Грифа.
— Правильно кричав, — сказав голос. — Нічого іншого кричати й не міг. А які у слові "рятуйте" приголосні?
— Пригнолосні? "Р", звичайно.
— І "т", "т"!
— Правильно! Недарма на уроках мови сиділи… От і притуліть до вашого "Жа" оті приголосні!
— "Жа".. "р"… "т"… Жарт!
Жартуєш!
— Авжеж! — засміявся голос. — От вам і Птиця! Тільки не Жар, а Жарт (то ви не розчули!). Жарт-Птиця. Моя мама — чарівна Жарт-Птиця. От і вся вам моя таємниця! А я Жарт-Пташеня. Жартик.
Пташенята вражено мовчали.
— Що? Не вірите? Дивіться!
Жартик
І враз перед ними з’явилося чудернацьке пташеня — червоне, мов жар, пір’ячко настовбурчене, на голові кумедний рудий чубчик, оченята веселі, дзьобик усміхнений.
— Моя мама — чарівна Жарт-Птиця — веселить дорослих, а я — дітей. Сміх у житті дуже важливий, просто необхідний. Сміх — це радість, здоров’я. Тому ми з мамою маємо чарівну силу, можемо робити різні дива, ставати невидимими… Та все одно… — Жартик зітхнув. — Я вам так заздрю!
— Заздриш?!
— Авжеж! Заздрю, що ви вчитесь у школі… в лісеї. Це ж так цікаво! Я на всіх ваших уроках був. Невидимкою!.. Але… Це зовсім не те. Ніхто мене до дошки не викликав, ніхто у щоденник зауваження не записуввав… І на перервах ніхто зі мною у "ворону" не грався… Раніше пташиних лісеїв не було і я жив собі спокійно. А тепер… — Жартик зітхнув.
— Ну, ти даєш! — засміявся Крякс. — Жартик, а зітхаєш!
— Слухай! — вигукнув раптом Грифа. — А давай до нас у клас поступай!
— А… а хіба мене приймуть?
— А чому ні? Ти пташеня? Пташеня!.. А що чарівне, можна й не говорити.
— Та ні! Обманювати негарно!.. І взагалі мама казала, що, як я захочу, то можу позбутися всіх чарівних властивостей, і я це зроблю. Щоб бути з вами на рівних. Щоб ви не боялися. Оце востаннє зараз стану невидимкою, перенесу вас через озеро, а тоді… Хоч я й Гадюка налякав, але хто його зна — все-таки змій…
— Правда, треба буде тобі з мамою прийти, — сказав Грифа. — Такий порядок.
— Ну, раз треба, то прийду з мамою!
Незвичайний новачок
Лісей вирував.
Усі вже знали приголомшливу новину і з нетерпінням чекали прильоту незвичайної мами з незвичайним сином. Навіть сам попечитель лісею Президент Грифон Грифонович Кондор з дружиною очолив позачергову приймальну комісію, що мала розглянути питання про прийом до лісею нового учня.
Комісія сиділа за довгим столом, накритим червоною китайкою.
Пташенята обліпили вікна.
І от вони з’явилися.
Жарт-Птиця була дуже схожа на Жартика — така ж червона, з настовбурченим пір’ям, з кумедним рудим чубом, з веселими очима і усміхненим дзьобом. Тільки, звичайно, велика, доросла. І чуб у неї був не хлоп’ячий, а жіночий, з буклями. І очі підмальовані. І дзьоб підфарбований червоною помадою.
— Здрастуйте! — чемно привіталася Жарт-Птиця і кумедно вклонилася й шаркнула лапою.
— Здрастуйте-здрайстуйте! — відгукнулася, стримуючи сміх, приймальна комісія: треба було налаштовуватись на серйозну розмову.
— От — привела сина! — мовила Жарт-Птиця. — Так хоче вчитися пуцьвірінок, аж плаче. А йому сміятися треба. Прийміть, будь ласка!
Приймальна комісія мовчки глянула на попечителя.
— Грифоне Грифоновичу, як? — спитав нарешті Кар Карлович.
— Ви директор, ви й балакайте, — сказав Кондор.
Щойно перед прильотом Жарт-Птиці була педрада, на якій думки розділилися. Одні вважали, що Жартика треба прийняти обов’язково, інші — що приймати не треба ні в якому разі.
Кар Карлович почухав потилицю і почав:
— Ви розумієте, шановна, навчальний процес — винятково відповідальна, серйозна річ. Це не жарти. Ми, звичайно, з радістю прийняли б вашого сина, але… Чи не позначиться це на дисципліні у класі?
— Жартику? — глянула Жарт-Птиця на сина.
— Присягаюся! — вдарив він себе у груди.
— Він присягається, бачите, — сказала вона.
— До того ж закінчилася перша чверть. Учні так далеко пішли вперед. Чи зможе він наздогнати?
— Жартику? — знову глянула Жарт-Птиця на сина.
— Присягаюсь! — знову вдарив він себе у груди.
— Бачите, він клянеться.
— Клятви — це одне, а знання — зовсім інше!
— Хай проекзаменують мене, — сказав Жартик.
— Проекзаменуйте його! — мовила мама.
Приймальна комісія перезирнулася. Ті, що були проти, глузливо заусміхалися.
— Ну що ж, давайте! — сказав Кар Карлович.
І почався екзамен.
Вчителі по черзі опитували Жартика, і він так жваво й правильно відповідав, що вони аж дзьоби від подиву роззявляли. Вони ж не знали, що він невидимкою був присутній на всіх їхніх уроках.
— Кар-картина ясна! — підсумував нарешті Кар Карлович. — Молодчинка! Якщо далі так вчитимешся, зробиш кар-кар’єру. Приймаємо!.. — Потім спохопився і глянув на Грифона Грифоновича: — Так, Грифоне Грифоновичу?