— А ви поночі сидите? — щось спитало жіночим голосом — і знову зачинило двері.
Трохи згодом у хату ввійшла сестра Порохова з каганцем у руках. Світ ударив прямо Чіпці в вічі. Перед ним, як мара та, стояла розпатлана жінка — і живцем нагадувала йому про людську неправду...
— Тут будемо вечеряти, чи там? — питала вона, не випускаючи каганця з рук.'
— Там, мабуть... Там, Галочко, — одказав Порох. Чіпка аж затіпався, почувши таке ймення...
— Ходім же їсти! — гукнула вона й пішла вперед.
Порох і Чіпка пішли за нею. Увійшли в кухню. Вона була ще чорніша, ніж кімната, де сидів Чіпка. За кухнею чорніли ще двері — в третю хату. Що там було — не видко, тільки з-за дверей виглядали дві кострубаті дитячі голови. "То, видно, її діти", — подумав Чіпка.
Серед хати сіли вони вечеряти. На перевернутім уверх денцем горняті блищав каганець і присвічував у миску. Жінка всипала галушки. До вечері всі випили по чарці, — випила й сестра Пороха, і не скривилася. Чіпка покуштував галушку, — гливка, як глей, та ще й на зубах тріщить. Давай він сьорбати одну щербу. Коли б не так хотілося їсти, він би й не покуштував такої вечері.
— Мамо! дай і нам галуски... і ми хоцемо галуски, — обізвалась з-за дверей дитина.
— Ви!.. — гукнув на їх Порох.
Діти поховалися.
— Луципір! — зиркнула Галька. — Сам напився, налопався, а дітям — то й нема?!.
— Чому ви, справді, дітям не дасте? — обізвався Чіпка до неї.
Вона встала мовчки; достала недобитий полумисок; всипала в його галушок і поставила коло порога. З-за дверей висунулось двоє дітей — чорні, замурзані, в якихсь ганчірках, замість сорочок, котрі вони якось соромливо позводили на грудях чорними рученятами, — бо застібок не було... Впали вони опукою над черепком, запустили в юшку свої рученята, витягли по гарячій галущці, засичали, захукали — і стали жувати, цмокати... Чіпці стало аж гидко. Мабуть, не любо було й Порохові, бо він знову закричав на них. Діти спідлоба зиркнули на його й налагодились шарахнути за двері.
— Не кричи, п'янице! — гукнула Галька на його.
— Сидіть! — обернулась до дітей. Чіпці вже не їлося. Доїв Порох останню галушку, встав. Подякував Чіпка Порохові й Гальці.
— Іди ж тепер та лягай спати! — обізвавсь Порох до Чіпки.
Вийшли вони разом з кухні. Чіпка покурив у сінях люльки, пішов у хату, а Порох ходив ще довго по двору, смоктав люльку та спльовував...
Лежить Чіпка в хаті на долівці, не спить, качається. Душно йому, варко; по жилах бігає гаряча кров; гаряче полум'я пашить з ррта; а в голові — одна думка ганяється за другою... То йому привиджується вдача: земля знову його; він такий радий, і мати рада: не попустив свого!.. І Галя йому любенько ввижається... Що не кажи, а Галя дівчина гарна! От, якби така жінка... Радіє Чіпка від однієї згадки... Аж ось повіяло холодним вітром з другого боку... Нема землі!.. про-ходився дурно... марно втратився... Мати плаче, — це їй, старій, знову прийдеться на чужім полі тинятись... А самому як?.. Пропало все!.. То знову він хазяїн... іде поруч з Галею... Вона йому любо глянула в вічі, усміхнулася... А лихий ворог позавидував йому — одняв землю, закрив своєю нечистою рукою її милий образ... Що ж тепер йому зосталося?.. Висовується, мов з туману, п'яна Порохова постать; а за нею — світить страшними очима божевільна Галька: просовують до його рученята голі, чорномазі діти — страшні, сухі, тремтять од холоду... І встає перед ним людська неправда... Бачить він:, вона, як павутина, заснувала цілий світ, — ніхто не виплутається з її тонких тенет... Правда, один рвонувся — і вирвався... та як? руки й ноги назад скручені... ні сісти, ні встати: стій, як на кару виведений!.. "Господи, боже! де ж твоя правда?.. — шепче Чіпка. —Де її шукати?.." Аж ось, здається йому, павутина і його основує, — от-от і він в тенетах! Він рвонувся, кинувся... Хочеться йому забутися, заснути. Перевернувся він з боку на бік... Сон — як відьми вкрали!..
Хтось рипнув дверима, ввійшов у хату.
— Це ви, дядьку? — питає Чіпка.
— Я, — одказав Порох. — А ти ще й досі не спиш? — спитав його й побрався до свого лігва, по другий бік хати. Не пройшло десяти хвилин, — Порох захарчав.
"Щасливий він! — подумав Чіпка. — Таке лихо, а спить безпечно... Тут — ще тільки заклюнулось, — та й то!.."
XV
З ЛЕГКОЇ РУКИ
Уранці устав Чіпка з досадою в серці, з дурманом у голові. Узяв просьбу, поклонився Порохові, пішов у суд. Ще було дуже рано: нікого з судовиків не було в суді; тільки один сторож підмітав скрізь по хатах порозкидані шматочки нікчемного паперу, й цілу коробку його, разом з сміттям, висипав у грубу...
— Та й ранній же! — сказав він, побачивши Чіпку. — Підожди лишень... Ще нікого нема...
Чіпка сів на рундуці. Після недоспаної ночі, після згаги, осіння ранкова прохолода здавалася йому такою хорошою, ніби оживила його... Голова потроху одходила; веселіші думки прокидалися. Вранішнє сонце обливало його м'яким світом, пестило його вид, очі, нагонило сонне забуття... Чіпка захитався, задрімав. Його розбудив якийсь гомін. Розплющивщи очі, він побачив — ціла купа людей увалила в двір. В одного з-за пазухи виглядав крайок паперу; в другого на грудях наче горб виріс: то оддимався цілий хліб, узятий з дому на цілий день; у третього за плечима торбина... Кожен щось розказував другому; інший розмахував руками: всякого клопотало своє діло... Чіпка сидів мовчки; навіть не дослухався до людського гомону: в його гомоніло своє лихо... Якось незнарошне погляд його впав на одного чоловіка. Нарізко стояв він під забором, зажурений, похнюплений. Другі посідали, сміялись, балакали. А він стояв мовчки, як одшибле-ний, і, здається, нічого не чув, не бачив... Чіпка подумав: "Мабуть, неабияке діло і в цього!.."
Аж ось — хтось крикнув: "Секретар! Секретар іде!.." Усі повставали, насторожились. Підвівся й Чіпка. У воротях показався сухий, перегнутий утроб панок, з зеленим коміром, з блискучими гудзиками... Чіпка глянув на його. Борода йому була гладенько виголена; як та сокирка, видалась вона вперед, ховаючи в прогалині між довгим носом і собою запалий рот з сухими тоненькими губами; голова трохи подалася назад; довга шия вип'ялась так, як у вола, коли його в ярмо запрягають; на грудях одтопирились верхні краї форменого сюртука, застебненого внизу на два гудзики, і робили ніби горб, а на спині був справжній горб — аж од самих плечей до тонкого, перегнутого стану... "Ну й цього перегнуло!" — подумав Чіпка.