— Толкуй!.. дурний, спившись з кругу, верзе не знать що, а вона тому й віри діймає...
— Як же не діймати, коли воно так і є?..
— Як так?
— А так! От хоч би й я... Якби люди по правді жили, чи терпіла б я, зоставшись сиротою, те горе та нужду, що прийшлось витерпіти? Чи розкотилося б добро сирітське? Коли б вони по правді, а не по кривді жили, то всього б того приберегли, не попустили б, щоб сирота скиталася по людях, не завдали б її у найми, де б, може, не стрівшись з тобою, й вік звікувала...
— Своя сорочка ближче до тіла...
— Ото ж то й є... Усе — коли б собі та собі; а про сиріт та безталанних — ні гадки!.. Хай сироти гинуть...
— Хто ж тобі стане дурно чуже добро доглядати? — запитав Грицько.
Христю — як хто голкою укольнув... Зляканим поглядом вона глянула на його: вона ніколи не ждала такого від Грицька...
— Невже ж би й ти так зробив? — не спускаючи очей з його, вона прямо запитала.
Грицько оханувся і, подумавши, одказав:
— То що ж, що я б не зробив? — другі б зробилиі Та чого це ти так прискіпалась до мене? — перемінивши свій ласкавий голос, уже він запитав Христю, та й собі гостро глянув на неї.
Христя сиділа на днищі бліда,сумна та, скривившись, дивилася прямо йому в вічі. Голова її схилилася трохи набік; нитка в одній руці, а починок у другій — зако-ліли... По виду можна було бачити, що вона, хоч і дивилася на Грицька, дивилася прямо йому в вічі, та нічого не бачила; думка її десь далеко-далеко носила...
Грицько помітив; серце в його якось болісно тьохнуло...
— Христе! — гукнув він.
Христя кинулась, аж починок з рук випав; вона скочила його доставати...
— Що це з тобою? Чи не закохалась, бува, в Чіп-чині голі п'яти?..
Чи від того, що вона нахилялася, чи, може, й від того, що метке Грицькове слово влучило прямо їй в серце й погнало кров у голову, тільки зблідле до того лице Христине зразу покрилося червоним заревом...
— Ох... як ти мене злякав, хай йому цур!.. — переводячи дух, усміхаючись, веселенько обізвалася вона до Грицька, щоб покрити усміхом свій недавній смуток.
Грицько пильно подивився на неї. Краска з лиця вже одійшла, тільки притаєне легеньке зітхання та якийсь боязкий, соромливий погляд з блискучих очей нагадували, що, може, Грицько й правду сказав... Одначе Грицько не обзивався. Спустивши з лави ноги, він почав у кишені шукати люльки. Налапавши й ви-тягши люльку, довго він довбався в ній протичкою, потягаючись та позіхаючи; потім вибивав об лаву згар...
— Піти лишень покурити, — мнучи тютюн у жмені й держачи в зубах люльку, каже він, — та подивитися на віз... чи добрі осі? Бо завтра справді гулянками, може, хліб перевезу...
Грицько пішов з хати. Христя [зосталась] сама. Вона аж плечима здвигнула.
— Що це справді зі мною сталося?! — сама себе запитала, та трохи перегодя й затягла сумну та журливу пісню на всю хату... У голосі її почулися сльози, журба; повивали вони хату й Христю; вона голосом виводила свій сум тяжкий, а рукою — нитку за ниткою...
У неділю, тільки що вийшли з церкви та пообідали, зараз Грицько запріг своїх пару биків, випрохав у сусіди ще пару, — та двома парами й поїхав до Чіпки.
Пуста городина, лихий тин, криві ворота, необмазана хата з побитими вікнами, — неприязно кинулись у вічі й образили Грицькову хазяйливу натуру... Він з докором і разом з жалем дивився на Чіпчине добро...
— Господи, боже! доживеться ж чоловік от до сього?! А все — своя воля...
Грицько став коло хати. Двері були зачинені й защепнуті. Він подивився кругом хати, глянув на тік, — нігде нікого не видно, тільки стіжки чорніли в току. Грицько підійшов під вікно, заглянув у розбиту шибку. На полу лежало три чоловіки, спали; на лаві Чіпка — четвертий.
— Чіпко! Чіпко! — гукнув Грицько.
— А хто там? — перший прокинувшись, питає Лушня.
— Збудіть мені, будь ласка. Чіпку.
— Нащо тобі? — пита, потягаючись, Лушня.
— Та я до його за хлібом приїхав.
Лушня штовхнув ногою Чіпку.
— Чіпко!
— Чого?
— Чоловік за хлібом приїхав.
— Ага-а, — промовив Чіпка й хутко скочив на ноги. — Здоров, Грицьку!
— Здоров... То це ти так кочуєш?!
— Отак, як бач!
— Чому ж ти хоч вікон не повставляєш? Холоди находять.
— Доброго молодця кров гріє, — одмовив за Чіпку Лушня.
Чіпка вийшов у сіни одчинити двері. Лушня став будити товариство.
— Уставайте, братця, грошей лічити!
— Яких грошей?
— Чіпка продав хліб.
— Кому продав?
— Чупруненкові Грицькові...
— А дорого?
— Не знаю.
Пацюк та Матня попідводились, терли спросоння очі, позіхали.
— Я, мабуть, недоспав, — каже Матня, — бо голова щось болить. — І знову ліг.
— Тим тебе й обдуло, як бокла, — докоряв Лушня. На той час Чіпка увійшов у хату.
— Ходімо, братця, поможемо чоловікові хліба набирати, — каже до товаришів.
— Ходімо. Чув, Якиме? Вставай, та ходім! — гукнув Лушня. — Зате ввечері — он як погуляємо!!
Пацюк зараз послухав, а Матня підвівся, давай знову протирати очі та потягатись. А далі — й він, нехотя, встав; усі разом потягли до стогів.
Два подає, два на вози складає. Навантажили обидва вози, придавили рублем, ушнурували як слід, по-хазяйськи. Поїхав Грицько.
— А за що продав. Чіпко? — питає Лушня.
— Ні за що.
— Як ні за що? — усі разом скрикнули.
— Так... подарував...
Товариство замовкло, посхиляло голови.
— Оттуди к лихій годині! — сумно промовив перший Лушня.
— А жид, бач, купував — не продав, — й собі процідив сумно крізь зуби Пацюк.
— Бо жид! — гостро одрубав Чіпка.
— От тобі й раз! от і погуляємо... чортового батька!.. — чухаючи потилицю, блеє Матня. — Краще б було мене не будити, хлопці... А то — тільки сон перервали...
— Жид — та давав по трояку од копи, — знову Лушня, — а це й свій чоловік, та на дурницю звик!.. Оттаке!
— Таке, як бач! — коле Пацюк.
— А-а-а... — позіха, потягаючись, Матня: — і навіщо було будити?!
Чіпка зиркнув на товариство очима, поблід на виду...
— Ви на мене, братця, як я бачу, гніваєтесь, — сам себе здержуючи, обізвався він до товаришів. — Так треба було... От вам і все! жидюзі я не продав ні за які гроші, а товаришеві — так віддав...
— А ми ж у тебе що, — каже Лушня, попустивши поводи серцеві... — Хіба вже ми й не товариші?.. Чому ж ти нам не віддав? Ми б самі його продали...