— Чому? — поспитав я.
— Бо в вас було таке лихе обличчя і ви здались мені таким дорослим і поважним, а я боюсь поважних людей.
— Що ви подумали? — спитався я.
— О, нічого,— мовила вона,— подумала: он він який, цей молодий Фендріх. На знімку у вашого батька ви наче молодший. Про вас негарне кажуть. Хтось мені розказував, нібито ви щось украли.
Вона почервоніла, і я добре побачив, що тепер у неї нема недокрів'я: вона спаленіла, як жар, аж мені стало важко дивитися на неї.
— Не треба,— вимовив я тихо,— не треба червоніти, я справді вкрав, та відтоді минуло шість років, і це було... я б знову те саме зробив. Хто вам розказував?
— Мій брат,— мовила вона,— а він непоганий хлопець.
— Еге,— промовив я,— він зовсім не поганий хлопець... І ви думали про ту крадіжку, як я пішов звідси?
— Так,— сказала вона,— думала, тільки недовго.
— А все-таки скільки?
— Не знаю,— всміхнулася вона,— я думала й про інше. Мені хотілось їсти,— додала вона,— та я боялася спуститися вниз, бо знала, що ви стоїте біля дверей.
Я вийняв із кишені булочку; вона, всміхнувшись, узяла її, хутенько розломила, й я побачив, як її великий палець, білий і дужий, глибоко, неначе в пір'я, пірнув у білу м'якушку.
Вона з'їла шматочок і, перше ніж одщипнула другий, я спитав:
— А ви не знаєте, хто розповів вашому братові, що я вчинив крадіжку?
— Хіба для вас так багато важить, хто?
— Так,— сказав я,— дуже багато.
— Мабуть, ті люди, в яких ви...— вона почервоніла,— у яких це сталося. Мій брат казав: "Я знаю це з перших уст".— Вона одщипнула ще шматочок і, дивлячись кудись повз мене, тихо мовила: — Мені прикро, що я вас так випровадила, тільки мене взяв страх, і я тоді зовсім не думала за ту історію, що мені розказував брат.
— Мені, либонь, навіть хотілося б,— промовив я,— щоб то була справжня крадіжка, але, наче на сміх, я тільки показав свою невправність. Я був тоді занадто молодий, занадто полохливий,— тепер би мені повелося краще.
— Ви ані крихітки не каєтесь, еге? — сказала вона, кладучи до рота ще шматочок булочки.
— Ні,— мовив я,— ні крихітки... тільки як усе виявилось, тоді було гидко, ще й незмога боронитись. І вони мене простили — чи ви знаєте, як пречудово, коли тебе прощають там, де ти зовсім не чуєш своєї вини?
— Ні, не знаю,— сказала вона,— але мені здається, що це бридко. Чи нема у вас,— поспитала вона всміхаючись,— ще хліба в кишені? Що ви з ним робите — годуєте пташок чи, може, боїтеся голоду?
— Я завше боюсь голоду,— одмовив я.— Хочете ще хліба?
— Еге,— сказала вона.
— Ходімте, я вам куплю,— мовив я.
— Так, наче в пустелю попала,— сказала вона,— вже сім годин я нічого не мала в роті.
— Ходімо,— знову мовив я.
Вона замовкла й перестала усміхатись.
— Я піду з вами,— проказала вона повагом,— коли ви пообіцяєте, що більш не ввійдете до мене в кімнату так раптово й з таким оберемком квітів.
— Обіцяюся,— промовив я.
Вона нагнулась за дверима й одщіпнула гачок,— я почув, як він стукнувся об двері.
— Це недалеко,— сказав я,— зараз за рогом, ходімо.
Але вона стояла, знов притримуючи двері спиною і даючи мені дорогу першому. Я пішов трохи попереду, час від часу озираючись, і щойпо тепер зауважив, що вона взяла свою торбинку.
В кав'ярні за прилавком тепер стояв чоловік і великим ножем краяв на шматки пиріг із яблуками; брунатні підпечені гратки зверху на зеленій начинці були свіжі, м'які, і чоловік орудував ножем злегенька, щоб вони не поламалися. Ми мовчки стояли поряд, дивлячись на чоловіка за прилавком.
— Тут буває ще іі куряча юшка і суп з м'ясом,— тихо сказав я Гедвіг.
— Так,— обізвався чоловік із-за прилавка, не зводячи голови,— це в нас знайдеться.
З-під білого ковпака йому вибився чорний густий чуб, і від нього пахло хлібом, як від господинь-селянок пахне молоком.
— Ні,— сказала Гедвіг,— не треба супу. Пирога.
— Скільки вам? — поспитав чоловік. Він одкраяв останній шматок, одним рухом витяг із пирога ніж і, всміхаючись, глянув на свою роботу.— Хочте об заклад,— промовив він, і його вузьке смагляве лице збрижив усміх,— хочте об заклад, що всі шматки однакові завбільшки й завважки? Щонайбільше,— він поклав ножа,— щонайбільш різняться на два чи три грами... хочте об заклад?
— Ні,— сказав я, й собі всміхаючись,— я закладатися не хочу, бо тут запевне програв би.
Пиріг скидався на кругле заґратоване віконечко собору.
— Ну, звісно,— сказав чоловік,— звісно, тут би ви програли. Скільки вам?
Я запитливо глянув на Гедвіг. Вона усміхнулась і сказала:
— Однії пайки замало, а двох забагато.
— Отже, півтори,— промовив чоловік.
— А можна? — спиталася Гедвіг.
— Авжеж,— одказав він, узяв ножа й перерізав один шматок рівно посередині.
— Отже, обом по півтори пайки,— сказав я,— і кави. На столі, при котрім я допіру сидів з Вольфом, ще
стояли чашки й на моїй тарілці були крихти з булочки. Гедвіг сіла на стілець, де сидів Вольф; я вийняв сигарети й простяг їй.
— Ні, дякую,— сказала вона,— може, перегодом.
— Я хочу спитати вас іще одне,— сказав я, сідаючи.— Мені хотілось розпитати про це у вашого батька, та я, звісно, не насмів.
— Про віщо? — озвалась вона.
— Як сталося, що ви прозиваєтесь Мулер, а не Мюлер?
— А, це дурна історія, через яку мене частенько бере злість.
— Чому ж?
— Мій дід прозивався Мюлер, але він мав великі статки, й таке прізвище здалося йому дуже буденним; він викинув купу грошей, щоб переробити "ю" на "у" в нашому прізвищі. Я на нього страх яка лиха.
— Чому?
— Бо я воліла б зватися Мюлер і мати ті гроші, що йому забрало перетворення безневинного "ю" на "у". Мені б хотілось, щоб оце тепер у мене були гроші, тоді б мені не довелося готуватись на вчительку.
— А ви маєте стати нею не по волі?
— Та й не по неволі,— мовила вона,— а тільки не скажу, щоб я через це нетямилася з щастя. Але батько каже, щоб я стала вчителькою і могла себе прогодувати.
— Коли хочете, я буду вас годувати,— сказав я тихо.
Вона зчервоніла, а я був радий, що таки сказав їй це і що вбрав його в такі слова. А ще був радий, що увійшов той чоловік і приніс каву. Він поставив філіжанки на стіл, зібрав нечистий посуд і обернувся до нас:
— Може, хочете збитих вершків до пирога?