Увечері напередодні ми допізна засиділись у кав'ярні; Ула привезла мене сюди після вечірньої меси; я помив брудні після роботи руки в туалетній, з'їв паштету й випив вина — у мене в кишені штанів, десь аж на самім споді, під грішми, мабуть, ще н досі лежав рахунок, що його виписала кельнерка. Там поставлено суму: "Шість марок п'ятдесят вісім пфенігів". А ось і дівчина, що давала той рахунок: вона чіпляла на стенд вечірні газети.
— Сядьмо? — поспитала Ула.
— Гаразд,— сказав я,— сядьмо.
Пані Йос стояла за прилавком, розкладаючи срібними щипчиками по кришталевих вазах шоколадні цукерки. Я сподівався, що нам пощастить уникнути її вітання,— пані Йос дуже полюбляє з нами вітатися, бо вона велика прихильниця молоді,— але вона вже вийшла з-за прилавка, простягла до нас обидві руки і, потиснувши мою трішечки вище кисті, бо я тримав у руках ключа від машини й капелюха, вигукнула:
— Як добре, що ви знову завітали!
І я почуб, Іцо червонію, і збентежено зирнув у її гарні довгасті очі, з яких легко можна було вичитати, як я подобаюся жінкам.
Щоденно ходячи коло цукерок, що їм вона за володарку й охоронницю, пані Йос має і в собі дещо від цукерок: вона скидається на шоколадку: солодка, чиста, заживненька; її делікатні пальці, навикшй тримати срібні щипчики, завше трішки розчепірені. З себе вона невеличка і ходить з підстрибом, наче пташина; два білі пасемця в неї на голові, зачесані зі скронь назад, завше навертають мені на думку марципанові смужки на деяких шоколадних цукерках; у неї в голові — у вузенькому, схожому на яйце черепі — вмістилась уся топографія поширення цукерок у нашому місті: вона достеменно знає, якій із жінок які цукерки до вподоби й кому чим можна справити найбільшу втіху,— тим вона перша порадниця всіх кавалерів і сповірниця найбільших магазинів, що в свято дарують гостинці жінкам своїх значніших клієнтів.
Вона знає, коли хто з її клієнтів має зламати подружню вірність і хто її вже зламав,— з того, які суміші цукерок вони добирають; вона й сама вишукує суміші і з неабияким хистом вводить їх у моду.
Вона подала руку Улі й усміхнулася до неї, я запхнув ключа в кишеню, і тоді вона лишила Улу і вдруге простягла руку мені.
Я пильніше глянув у ті гарні очі і спробував уявити, як би вона повелася зі мною, коли б я прийшов сюди сім років тому й попросив у неї хліба. І побачив, як ті вузькі очі робляться ще вужчі, стають жорстокі й непорушні, немов очі гуски, як її чарівні, кокетно розставлені пальчики корчаться, ніби пазури; побачив, як тендітні, випещені ручки беруться зморшками й жовтіють з пожадливості, і я так ґвалтовно висмикнув свою руку, що аж вона перелякалась і, похитавши головою, вернулася за прилавок; тієї хвилини лице її скидалося на цукерку, що ляпнулася в багно і начинка з неї поволі тече в канаву — зовсім не солодка, кисла начинка.
Ула потягла мене далі, і по іржаво-червоному хіднику, минувши людей за столами, ми пройшли в глибінь кав'ярні, де вона нагляділа два вільні стільці коло столика.
На одному стільці сидів якийсь чоловік із сигаретою в зубах, читаючи газету; за кожним його видихом крізь попіл сигарети пробивалася тоненька ясно-сіра цівка диму і дрібнісінькі порошинки падали йому на темну одіж.
— Тут? — спитався я.
— Більше нема вільного місця,— обізвалася Ула.— Краще вже було б піти деінде.
Вона зміряла чоловіка ненависним поглядом, розглянулась по кав'ярні, і я побачив, що в очах її блиснув переможний вогник, коли з-за столика в кутку підвівся якийсь чоловік і допоміг дружині одягти ясно-синє пальто.
Для Ули — я знову відчув це, йдучи за нею,— було страшенно важливо, щоб наша розмова сталася саме тут. Вона кипула торбинку на стілець, звідки ще не встигла прибрати коробки з черевиками жінка в ясно-синьому пальті,— і жінка взяла коробку, похитала головою й подалася слідом за чоловіком, що спинився межи столами і розплачувався з кельнеркою.
Ула зсунула докупи брудний посуд і сіла на стілець у кутку. Я сів поруч неї, витяг з кишені сигарети й простяг їй; вона взяла сигарету, я дав їй прикурити, закурив і собі й поглянув на брудні тарілки з недоїденим вершковим кремом і кісточками з вишень, на недопиту сіро-молочну рідину в одній філіжапці.
— Я мала б знати це,— сказала Ула,— ще тоді, як ти був на фабриці, а я день при дні доглядалася до тебе крізь скляну стіну контори. Як ти крутився коло молоденьких робітниць, щоб тобі перепало шматок хліба з їхнього сніданку! Одне там було таке мізерне, поганеньке, намотувало якорі, ще й трохи було рахітичне, і обличчя мало якесь хворе, прищувате,— вона раз дала тобі половину свого хліба з повидлом, а я дивилась, як ти пхав його до рота.
— І це ще не все, ти не знаєш, що я цілував її, ходив із нею в кіно і в темряві держав її руки в своїх. Вона померла, коли я складав екзамеп па підмайстра. Я витратив заробіток за весь тиждень, щоб покласти на її могилу квіток. Думаю, що вона мені простила за той хліб з повидлом.
Ула мовчки глянула на мене, а потім ще далі одсунула брудний посуд на столі, а я посунув його назад, бо одна тарілка замалим не злетіла додолу.
— Ви не вважали навіть за потрібне послати вінок їй на могилу,— сказав я,— чи бодай хоч написати картку співчуття її батькам. Я думаю, що ти тільки ім'я її рівненько й пильно викреслила червоним чорнилом із платіжного рахунку.
Підійшла кельнерка, позбирала тарілки й філіжанки на тацю й запитала:
— Каву?
— Ні,— обізвався я,— дякую, мені не треба.
— А мені принесіть,— сказала Ула.
— А вам що? — обернулась дівчина до мене.
— Байдуже,— сказав я втомлено.
— Дайте панові Фендріхові чашку м'ятного чаю,— мовила Ула.
— Еге,— сказав я,— дайте чаю.
— Господи,— здивувалась дівчина,— та ж у нас немає м'ятного чаю, самий чорний.
— Гаразд, дайте, будь ласка, чорного,— промовив я, і дівчина пішла.
Я глянув на Улу, і мене вразили, як уже не раз вражали передніше, її вуста: з повних і гарних вони зробилися такі вузькі й тоненькі, як лінії, що їх вона проводила в платіжному рахунку.
Я зняв з руки годинника й поклав на стіл перед себе: було вже десять на сьому, а я мав піти за чверть до сьомої, ані на хвилю пізніше.