— їдь додому,— промовила Гедвіг,— їдь... Я так боюсь, що вона нас запримітить, а скоро ми попадемося їй до рук, нам доведеться цілий вечір висидіти в її господі, п'ючи бездоганний чай і не мавши бодай тієї надії, що збудяться її діти й заклопочуть матір,— бо в неї бездоганно виховані діти, що сплять із сьомої вечора до сьомої ранку. їдь... і навіть чоловіка її нема вдома, він кудись поїхав — обставляти за певну винагороду інші житла, щоб і вони мали Такий вигляд, наче стали гарні випадком. їдь!
Я поїхав, переїхав Корбмахергасе і Нетцмахергасе, поволі перетяв Нудельбрайте, завернув на майдан Рентгена, мимоїздом скинув очі на вітрину різникової крамниці, де ще височіла гора коробок із етикетками "Corned beef", і знову подумав про Улу й ті роки, що я перебув із нею: тепер вони були мені вузькі, наче сорочка, що збіглась після прання,— час, що настав від середини дня, той час, відколи з'явилася Гедвіг, був зовсім інакший.
Я втомився, і мені боліли очі; спускаючись рівною і довгою Мюнхнерштрасс, я їхав по правім її боці сливе сам; по лівому ж наввипередки гнала густа вервечка машин у напрямі до стадіону: там було, здається, змагання боксерів чи велосипедні перегони; машини переможно гули і вищали, вигулькуючи одна наперед одної, і я чималий час їхав заллятий світлом їхніх фар; сліпуче світло прикро било у вічі, з різкого болю я подеколи стогнав; мені здавалось, що мене женуть крізь безконечно довгу лаву нестерпучо ясних списів, і кожен уганявся мені в саму душу, мордуючи своїм світлом. Мене неначе катували світлом,— я згадав ті роки, коли, ледве прокинувшись уранці, вже ненавидів світло; два роки я рвався вперед, щодня вставав о пів на шосту, випивав філіжанку гіркого чаю і товк формули або щось майстрував у своїй маленькій майстерні в підвалі: розбирав і складав, випробовував прилади, які, бувало, забирали стільки електроенергії, що дроти в будинкові перегоряли, і тоді я чув, як нагорі обурювались мешканці, що не встигли запарити собі каву. Побіля мене на письмовому столі чи на верстаті завше стояв годинник, і лише на його дзвінок о восьмій я брався нагору, мився під душем і йшов у кухню взяти в господині свій сніданок; коли більшість людей сідала снідати, я вже мав за собою дві з половиною години праці. Ті години я то ненавидів, то любив, але й раз не попустив собі минути. Зате опісля, як я снідав у своїй світлій кімнаті нагорі, те світло було мені тортурами, як оце тепер.
Мюнхнерштрасе була довга, і я зрадів, як ми нарешті поминули стадіон.
Коли я зупинив машину, Гедвіг на мить завагалась, на маленьку мить; я одчинив перед нею дверцята, простягнув їй руку і, хитаючись, побрався вперед неї сходами нагору.
Було ще лишень пів на восьму, але мені здавалося, що цей понеділок і є вічність, хоча відколи я подався з дому, не минуло й одинадцяти годин.
Я наслухав гомону в будинку: діти господині сміялися при вечері; аж тепер я здогадався, чом я ледве волік ноги, сходячи нагору: грудки глини поналипали мені до черевиків, взуття Гедвіг теж було все в глині з тієї ями на Корбмахергасе.
— Я не світитиму світла,— сказав я до Гедвіг, коли ми ввійшли до моєї кімнати; мені нестерпно боліли очі.
— Гаразд,— мовила Гедвіг,— не світи. І я зачинив за нею двері.
Бліде світло падало в кімнату з будинку навпроти, і я побачив на письмовому столі кілька папірців, де пані Бротіг занотовувала виклики. Зверху на них лежав камінець. Я взяв його, виважив на долоні, наче метальне ядро, і, відчинивши вікно, швиргонув у присадок; я почув, як він у пітьмі прокотився моріжком і вдарився об цебер на сміття. Не зачиняючи вікна, я потемки перелічив цидулки,— їх виявилося сім,— подер і викинув клаптики в кошик.
— У тебе є мило? — спитала Гедвіг.— Мені хочеться помити руки, у мене вода була іржава й брудна.
— На лівій поличці внизу,— сказав я.
Я вийняв з коробки сигарету, закурив і, обернувшись погасити сірника й викинути його в попільничку, вглядів у дзеркалі обличчя Гедвіг; її рот скидавсь на той, що був понамальовуваний на паперових серветках, якими я витирав леза; дзюрчала вода — це вона мила руки, і я чув, як вона терла їх одну об одну.
Я все на щось чекав, і коли в двері легенько постукали, я зрозумів, на що саме. То була господиня; я хутко подався до дверей, одхилив їх трохи й вислизнув у передпокій.
Вона саме зняла з себе фартух, склала його, і аж тепер, по чотирьох роках свого квартирування в неї, я завважив, що вона трохи скидається на пані Вітцель, трішечки, але скидається. І тільки тепер помітив, яких вона була літ: запевне, років сорока, може, ще й старша. З сигаретою в зубах, вона трясла фартух, дослухуючись, чи нема там у кишені сірників, але їх не було, а я теж марно ляскав себе по кишенях — лишив свої в кімнаті; я простяг їй запалену сигарету, вона приклала її до своєї, затяглася глибоко й знову віддала мені. Вона курила, як звичайно курять тільки чоловіки, з одвертою пожадливістю втягаючи в себе дим.
— Ну й день сьогодні був,— промовила вона,— наприкінці я вже й записувати кинула: навіщо, коли ви однаково десь щезли. Як це ви забули за ту бідну жінку з Курбельштрасе?
Я здвигнув плечима, дивлячись у її сірі, трохи зизуваті очі.
— Ви купили квітів?
— Ні,— одказав я,— забувся.
Вона помовчала і, ніяково мнучи в пучках сигарету, прихилилась до стіни; я зрозумів, як неприємно було їй сказати те, що вона намірялася сказати. Я силкувався якось стати їй до помочі, та не знаходив таких слів; потерши лівою рукою чоло, вона мовила:
— Ваша вечеря на кухні.
Та моя вечеря завше була на кухні, і я проказав:
— Дякую.— І, дивлячись повз неї, на малюнок шпалер, стиха докінчив: — Кажіть-бо вже.
— Мені прикро,— почала вона,— ніяково, тяжко казати вам це: я б не хотіла... мені б не хотілося, щоб дівчина зосталась у вас на ніч.
— Ви її бачили? — спитався я.
— Ні,— сказала вона,— та я чула, як ви вдвох прийшли: було так тихо і... словом, я все одразу зрозуміла. Вона в вас ночуватиме?
— Так,— сказав я,— вона... вона моя дружина.
— Де ж вас повінчано? — вона не осміхнулась, і я знову вп'яв очі в малюнок шпалер — у жовтогарячі косячки — й мовчав.