33
весілля — треба плакати. Завтра мій брат Еля стане до шлюбу — знову сльози! Не розумію, звідки береться у людини стільки сліз?..
З
Трапляється часом день — рай земний! Надворі напів-осінь і погода напівосіння. Сонце не пече так, щоб упрівали і хотілося купатися. Воно гріє, пестить і цілує, як мати. Небо по-суботньому чисто вмите. Все надворі радіє, що мій брат Еля одружується.
Сьогодні в містечку базарний день. Якщо базар, я мушу там бути. Я страшенно люблю базар. Євреї бігають туди-сюди, як отруєні пацюки, галасують, чубляться, смикають селян за поли, умлівають, так вони хочуть щось вторгувати — просто театр з ними! А селяни мають час; вони посуваються спроквола, шапки насунувши на лоба, розглядають, мацають, чухаються, торгуються, хочуть купити дешевше. Селянки — у дивних очіпках з широкими розкритими пазухами, видно груди. Часом трапляється, що стара бабуся купує свічку для церкви і засовує її в очіпок, а молоді гультяї знічев'я, щоб розважитись, тихенько засвічують свічку. Всі дивляться на бабусю і регочуть. Вона не знає, чого це регочуть, і починає страшенно лаятись. Регочуть ще дужче. Часом починається бійка. Кажу вам, не треба ніякого театру.
Найцікавіше — це кінний базар. Там купують і продають коней. Там ви можете побачити і коней, і циган, і батоги, і євреїв, і селян, і панів. Тарарам тут нелюдський — оглухнути можна. Цигани присягаються, євреї вдаряють по руках, пани ляскають батогами, а коні бігають туди-сюди, як стріла. Я люблю дивитися, як коні бігають, а лошат люблю і поготів! Я життя ладен віддати за лоша! І не тільки маленьких лошат люблю. Все, що маленьке: цуценят, кошенят. Знаєте, що я вам скажу? Навіть маленькі огірочки, картоплю молоденьку, цибульку, часничок — все, що маленьке, я люблю. Крім поросят. Свиней я не терплю, навіть коли вони маленькі... Повертаюсь до лошат. Коні мчать. Лошата біжать слідом за ними. Я біжу слідом за лошатами. Всі ми біжимо. Бігати я мастак. У мене легкі ноги. До того ще я босий і дуже легко вдягнений: сорочка, штанцята і ситцевий лапсер-
дак. Коли я біжу з гори і стрічний вітерець роздуває мій лапсердак, мені здається, що в мене крила і я лечу.
— Мотл! Господь з тобою! Зупинись на хвилинку! Так кричить до мене Песин чоловік, палітурник Мой-
ше. Він поспішає з базару додому з великою пакою картону. Боюся, щоб він, бува, не наплів на мене мамі, а тоді я матиму прочуханку від мого брата Елі. Я перестаю бігти, іду помалу, опустивши очі, наближаюсь до чоловіка нашої сусідки. Він кладе на землю паку картону, витирає піт полою і вичитує мені:
— Як не соромно хлопчикові-сиротині вештатись поміж циган і шалено мчати за всіма кіньми? Та ще в такий день! Адже скоро весілля твого брата, ти знаєш? Ходімо додому!
4
— Де ти був? Нещасна моя голова!
Так каже мені мама, сплеснувши руками, і оглядає мої подерті штанцята, скривавлені ноги та моє зашаріле спітніле обличчя. Дай боже здоров'я палітурникові Мойше. Він ні словечком не прохопився ні перед ким. Мати помила мене, надягла пару нових штанцят і кашкетика, купленого до весілля. Штанцята пошиті не знаю з якої матерії: коли їх поставити, вони стоять, а коли йдеш — то вони риплять. Дивні штанцята!
— Якщо ти порвеш і оці штанці, тоді я вже не знаю, що тобі купувати!
Так каже мама, і я згодний з нею. Отакі штанці не можуть подертися. Хіба що їх зламати. Кашкетик напрочуд гарний, і козирок чорний, блискучий. Коли він перестає блищати, плюєш на нього — і він знову набирає глянцю. Мати дивиться на мене і має втіху, а сльози котяться їй по зморщених щоках. їй дуже хочеться, щоб я відзначився на весіллі. Вона каже нареченому:
— Елю! Як ти гадаєш? Я не осоромлюся з ним? Він одягнений, нівроку, як принц.
Мій брат Еля оглядає мене, гладить борідку і дивиться мені на ноги. Я знаю, що означає цей його погляд. Він дивиться, що "принц" ходить босий... Мати теж розуміє його погляд, але удає, що нічого не помічає... Сама вона одягнена у дивну жовту сукню, якої я ніколи на ній не бачив. Сукня ця чудернацьки широка. Я міг би заприсягтися, що бачив її колись на нашій сусідці Песі. Зате у неї на голові шовкова хустка, зовсім нова, ще з усіма складками. Колір хустки важко описати. Можна сказати — біла, можна сказати — жовта, можна сказати — рожева. Це залежить від часу: удень вона світло-рожева, присмерком має жовтуватий вигляд, а вночі — зовсім біла. Раннім рано вона вимальовується зеленуватою, а часом, коли пильно вдивляюся, вона стає "антик-муре", точніше: світло-червонясто-синьо-темно-зелено-попелястою.
Сказати щось погане про неї не можна, бо це чудова хустка. Хіба що на мамі вона як чужа, зовсім чужа. Щось не тулиться ця хустка до обличчя. Хустка сама по собі, а обличчя само по собі. Жіноча хустка так само, як, вибачайте, чоловіча шапка. Шапка з обличчям повинні бути єдині, зливатися. Ось, наприклад, мій брат Еля. На ньому кашкетик неначе виріс на його голові. Пейси йому зовсім підстригли, і не тільки підстригли, а поголили. Маніжку він одягнув нову, з твердим коміром і відкладними краями. А галстук купив собі білий з червоними, зеленими і синіми цяточками. Багатий галстук! Чоботи з глянцем, скрипом і на дуже високих каблуках, щоб виглядав трохи вищим. Але це йому допоможе як мертвому припарки: Еля дуже маленький на зріст. Він не такий маленький, як вона велика, висока і мужоподібна, та ще червона, ряба, і голос у неї мужоподібний. То я кажу про наречену, про дочку бублейника Йони. Бруха зветься вона. Просто насолода була дивитися на цю парочку під вінцем.
Але я не маю часу дивитися на молодих. Я зайнятий. Мені треба побачити музик. І не так музик, як їхні інструменти. Найбільше — контрабас і барабан. Гарні два інструменти! Погано тільки те, що не можна підійти ближче і спробувати ці інструменти. Одразу музики чомусь дають по руках або хапають за вухо. Вони казяться, коли хтось доторкнеться пальцями! Бояться, що з'їдять їх інструменти. Ах, якби моя мама була хорошою мамою, вона зробила б з мене музиканта. Проте я знаю, що вона цього не схоче не тому, що вона погана, а тому, що люди не дозволять, щоб син кантора Пейсі був музикою. Ні музикою, ані ремісником. Уже не раз говорили, що буде з мене, мама, мій брат Еля, наша сусідка Песя та її чоловік палітурник Мойше. Він охоче взяв би мене на роботу, але Песя не дозволяє. Вона каже, що кантор Пейся, мир йому, не заслужив, щоб його син був ремісником...