Роботу було розподілено добре. Моя братова Бруха промивала пляшки і передавала мамі. Мама заглядала в кожну пляшку і передавала мені в руки. Я мусив тільки встромляти в пляшку лійку і підтримувати однією рукою лійку, а другою пляшку. А мій брат Еля мав одну роботу: набирав квартою з бочки чорнило і наливав мені в пляшку. Робота була дуже приємна, весела. Погано тільки, що це — чорнило: мажуться пальці, руки, ніс, все обличчя. Ми обидва, я й мій брат Еля, вимазались, як чорти.
Уперше в житті бачу, що мама сміється. Про мою братову Бруху не доводиться говорити. Та мало не луснула від реготу. Мій брат Еля не любить, коли з нього сміються. Він гнівається на Бруху і запитує, чого вона сміється. А вона сміється ще голосніше. її аж починає душити спазма — ось-ось задихнеться. Нарешті мама починає її просити, щоб перестала сміятись, а нам каже, щоб ми помилися. Але мій брат Еля не має часу. Йому не до вмивання. У нього в голові пляшки. Кінчилися всі пляшки. Немає пляшок! Де дістати ще пляшок? Він відкликає мою братову Бруху в куток, дає їй гроші і каже по секрету, щоб вона пішла по пляшки. Вона його слухає, дивиться йому в обличчя і вибухає сміхом. Він лютує і відкликає маму на той самий секрет.
Мама йде купувати пляшки, а-ми починаємо знову лити воду в бочку. Певна річ, не одразу, потроху. Після кожного відра води Еля підносить руку і каже сам собі:
— Досить!
Потім вмочає перо в бочку, пише на білому папері і каже сам собі:
— Пише!
І отак кілька разів, поки мама повертається з новим запасом пляшок. Ми беремось знову до попередньої роботи: наливаємо чорнило в пляшки. Аж поки знову лишаємось без пляшок.
— Скільки можна? — каже моя братова Бруха.
— Нівроку! — каже мама, а мій брат Еля кидає на Бруху сердитий погляд, немовби кажучи: "Хоч ти мені дружина, але дурна ти, хай бог милує!"
4
Скільки маємо чорнила — не можу вам сказати. Боюсь, чи не тисячу пляшок! Але що з того, коли нема куди їх діти. Мій брат Еля був уже скрізь. Продавати вроздріб, пляшками, немає рації. Так каже мій брат Еля чоловікові нашої сусідки палітурникові Мойше. Той якось зайшов до нас і, побачивши, нівроку, стільки пляшок, з переляку аж поточився назад. Мій брат Еля помітив це, і між ними обома відбулася дивна розмова. Передаю вам цю розмову слово в слово:
Еля. Чого ви так злякались?
Палітурник. Що це в тебе в пляшках?
Еля. Що може бути? Вино!
Палітурник. Яке там вино! Це ж чорнило!
Еля. Чого ж ви тоді запитуєте?
Палітурник. Що ти робитимеш з такою силою чорнила?
Еля. Питиму.
Палітурник. Ні, я без жартів. Продаватимеш уроздріб?
Еля. Що я, божевільний? Коли вже продавати, то я продам десять пляшок, двадцять пляшок, п'ятдесят пляшок. Це зветься "гуртом". Ви знаєте, що таке гуртом?
Палітурник. Я знаю, що таке гуртом продавати. Кому ти продаватимеш?
Еля. Кому? Рабиновій козі!
І мій брат Еля подається до крамарів. Прийшов до одного великого гуртівника. Той наказує принести пляшку. Він хоче побачити. Другому купцеві він приніс пляшку чорнила, але той не хоче і в руки брати, бо пляшка без наклейки. На пляшці мусить бути, каже він, гарна наклейка з цяцькою. "Я не роблю цяцьок, я роблю чорнило", — каже йому мій брат Еля. "То й робіть собі на здоров'я",— відповідає йому купець. Еля кинувся тоді до писаря Юдла. Але писар Юдл сказав йому якесь дуже погане слово. Він уже, каже, накупив чорнила на ціле літо.
— Скільки пляшок чорнила ви закупили? — запитує у нього мій брат Еля.
— Пляшок? — перепитує його писар Юдл.— Я купив одну пляшку чорнила, то матиму й матиму, аж поки все спишу. А тоді куплю ще одну пляшку...
Отакої! Зухвальство писарчука! Раніше він казав, що на чорнило витрачає ціле багатство, а виявляється тепер, що він купує одну пляшку чорнила на ціле літо!.. Мій брат Еля, бідолаха, не тямиться. Він не знає, що йому робити з такою кількістю чорнила. Раніш він казав, що чорнило вроздріб не продаватиме, а тільки гуртом. Тепер Еля полагіднішав. Він уже почне, каже, продавати вроздріб. Я б хотів нарешті знати, що таке "вроздріб"?
А що таке "вроздріб", можете послухати.
5
Мій брат Еля приніс великий аркуш паперу. Він сів і написав величезними друкованими літерами:
ТУТ ПРОДАЄТЬСЯ ЧОРНИЛО ГУРТОМ І ВРОЗДРІБ, ДОБРЕ І ДЕШЕВО
Два слова "вроздріб" і "дешево" були такі величезні, що займали мало не весь аркуш. Коли написане висохло, він вивісив папір на вулиці у нас на дверях. Багато людей проходило і зупинялося подивитись. Я це бачив у вікно.
Мій брат Еля теж дивиться у вікно і ламає пальці. Ознака, що він схвильований. Він звертається до мене:
— Знаєш що? Піди лишень стань коло дверей і послухай, що люди кажуть?
Мене не треба довго просити. Я стою на вулиці коло дверей, дивлюсь, хто зупиняється, і слухаю, про що говорять. Постоявши з півгодини, повертаюсь до хати. Мій брат Еля підходить до мене і запитує тихенько:
~ Ну?
— Що ну?
— Що вони казали?
— Хто?
— Люди, що проходили мимо.
— Вони казали, що гарно написано.
— А більше нічого?
— І більше нічого.
Мій брат Еля зітхає. Чого він зітхає? Мати запитує його те саме:
— Чого ти зітхаєш, дурненький? Почекай трошечки. За один день хочеш, щоб спродано було весь товар?
— Хоч би початок!..— каже мій брат Еля із сльозами в голосі.
— Ти дурненький. Почекай, дитино моя, матимеш, бог дасть, і почин.
Так каже йому мама і подає обід. Ми миємо руки і йдемо обідати. Сидимо, скупчившись, всі четверо. Через оті пляшки страшенно тісно в хаті. Тільки-но ми посідали, забігає парубійко. Цікавий парубійко. Він уже жених. Я його знаю. Коші звуть його. Тато його кравець. Жіночий кравець.
— Тут продають чорнило вроздріб?
— Тут, а що?
— Я б хотів трохи чорнила.
— Скільки тобі треба чорнила?
— ^Дайте мені на копійку.
Мій брат Еля лютує. Коли б він не соромився перед мамою, то він би цього жениха Копла спершу відлупцював, а потім викинув геть з хати. Він стримується і наливає йому на копійку чорнила. Минає з чверть години, заходить дівчинка. Дівчинки цієї я не знаю. Вона колупає пальцем у носі і звертається до моєї мами:
— Тут роблять чорнило?
— Тут. А що?
— Сестра просила, може, ви позичите їй трохи чорнила, їй треба відписати листа в Америку своєму нареченому.