— Ой свекрухо, мені погано!
Вона вже хотіла почати свої витребеньки, як тоді на морі. Але дай боже здоров'я гайсинському кравцеві (він не відходить од нас ні на хвилину). Він напався на Бруху і почав їй вичитувати:
— Така, нівроку, особа, як ви, мусить знати, чим відрізняється море од маленької річечки. Фе, соромно вам!..
Бруха виправдовується: вона не знала, що це річка, гадала, що ми вже знову на морі. Хіба вона винна?..
Пиня Каже, що, на його думку, навіть по запаху можна пізнати, де море, а де річка. Море, каже він, пахне рибою, а в річці риби немає. Тоді гайсинський кравець запитує: звідки це випливає? Пиня йому відповідає, що він розмовляє не з ним і що взагалі він не любить заводити балачок з кравцями. Тут уже втручається палітурник Мойше, Лесин чоловік. Він зауважує Пині, що тут Америка, а не Росія. Америка, каже він, це країна кравців. В Америці, каже він, кравець така ж велика персона, як у нас найза-можніший хазяїн, а може, ще й більше. Тут, в Америці, каже він, кравці мають свою "юнію". Юнія це майже те саме, що у нас цех. Але тутешня юнія, каже він, це зовсім не те, що наш цех...
— Ми, пекарі, теж маємо нашу юнію,— встряє пекар Йона.— Наша пекарська юнія, можливо, така ж завбільшки, як і кравецька.
— Далеко куцому до зайця! — перебиває його палітурник Мойше.
І починається суперечка, чия юнія більша.
— Ще кілька хвилин — і ми в Нью-Йорку,— каже Пиня Елі, щоб припинити балачку про юнії, яка всім нам уже обридла...
Ми вдивляємося в місто, що росте перед нашими очима і щохвилини стає ближчим. Ах! Яке це місто! Ах! Які високі будинки! Церкви, а не будинки! А вікна! Тисячі вікон!.. Якби ж то я мав олівця з аркушем паперу!
6
Трррах-тарарах-тах-тах-тах! Tax! Дзінь-дзінь-дзінь-глінь-глон! У-гаї У-га! У-га! Ду-ду-ду-ду-ду! Ай-ай-ай-ай-ай! Далі знову: трррах-тарарах-тах-тах-тах 1 І раптом чути хрипке вищання недорізаної свині: ку-ві! ку-ві! ку-ві!..
Отакі звуки й репетування ми почули в першу хвилину, коли прибули до Нью-Йорка. Під час нашого перебування на воді ми були всі спокійні. А тут, тільки-но відчули, Що вже стоїмо обома ногами на землі, у справжній Америці, нас пойняли страх, паніка і розгубленість.
Мов сполохана квочка, яка, захищаючи своїх курчат, розгорнула крила, б'є дзьобом, квокче, сокоче, грізно нападає на кривдника,— отак і мама простягла обидві руки і за/волала:
— Мотл, Мендл, Еля, Бруха, Пиня, Тайбл! Де ви? Сюди йдіть!..
— Господь з вами, свекрухо! Чого ви галасуєте? — каже їй Бруха, а мій брат Еля додає:
— Кінчиться тим, що через твій крик і твоє лементування нас вишлють з Америки!..
— На Миколи та й ніколи! — вигукує наш товариш Пиня і зсуває капелюх на маківку, а обидві руки засовує в кишені.— Чорта пухлого!
Тиск людей був дуже великий. З нашим товаришем Пи-нею мало не сталося те саме, що колись по приїзді до Лондона. Тобто ще хвилина — і він лежав би зім'ятий, розчавлений на вулиці. Цього разу він відбувся тільки стусаном у бік. Але цей стусан був такий міцний, що капелюх злетів йому з голови і, підхоплений вітром, відкотився кудись убік. Це забрало у нас кілька зайвих хвилин, і ми спізнилися на "кар" (так у них зветься трамвай). Пині до вподоби слово кар, бо воно коротше. Проте нам не довелося довго чекати. Одразу наблизився новий трамвай, і ми всі разом з пакунками влізли в нього і захопили всі вільні місця. Ми їдемо до міста.
— Слава тобі, господи! Здихалися причепи, отого гай-синського кравця,— радіє наш товариш Пиня.
А мій брат Еля каже йому:
— Зажди, не радій. Ми, можливо, ще не раз зустрінемося з ним у Нью-Йорку...
VI. НА НЬЮ-ЙОРКСЬКІЙ ВУЛИЦІ
1
В'їзд до Нью-Йорка страшний! Сама по собі їзда не така жахлива, як пересідання з вагона до вагона. Тільки-но, здається, сіли,— і вже ви летите, як орли, у височині довгим вузьким мостом,— в'язи скрутити можна! Це тут називається "елівейтор". Може, гадаєте, що це вже кінець? Заждіть трохи. Вилазите з елівейтора, пересідаєте в інший вагон, спускаєтесь вниз, як у льох, і уже мчите під землею так швидко, що аж мигтить в очах. Це тут називається "цобгей". Чому цобгей? Мій брат Еля доводить, що у нас кажуть "цобгей", коли поганяють волів.
Наш товариш Пиня страшенно сміється з нього.
— Порівняв підземну залізницю з волами! — каже він.— Воли ледве пересувають ноги, а тут летимо, як на крилах.
— На те і Америка, щоб усе літало...— відповідає Еля. Але тут встряє в розмову моя братова Бруха і каже,
що ця сама Америка була б набагато кращою, якби тут не так літали. Вона присягається, що ніколи більше не їздитиме. Годі! Ні на елівейторі, ні на цобгеї, хоч би її озолотили! Вона вже краще ходитиме пішки, ніж отак, ні сіло ні пало, злітати над хмарами або мчати під землею.
— Не піднімай мене і не кидай!..— додає вона. Дивна жінка моя братова. Я б, навпаки, з радістю їздив
елівейтором і цобгеєм цілий день і цілу ніч. Мій товариш Мендл — так само.
2
Здається, ми вже побували скрізь на світі. Здається, вже досить надивилися на трамваї і у Львові, і в Кракові, і у Відні, і в Антверпені, і в Лондоні. Але такої тисняви, метушні і штовханини, як отут, у цьому пеклі, ми ще ніде не бачили! Голці ніде впасти. Один виходить, другий заходить. Сісти нема де, доводиться стояти. Щоб не впасти, треба чіплятися за кільце. Тут це зветься "висіти на стро-ці". Руки німіють. А коли, дасть бог, і звільниться місце — на нього багато охочих. Нарешті на превелику силу захоплюєш місце. Оглянешся, а ти сидиш між двома чорними. Негр і негритянка. У них дуже товсті губи, великі білі зуби і білі нігті. Вони сидять і щось жують, ремиґають, як воли.
Тільки згодом я довідався, що ця жуйка зветься у них "чуїнгам". Це така цукерка з гуми. її беруть у рот і жу-іоть. Ковтати її не можна. Торгують ними маленькі хлопчики, старі дідусі й каліки, і добре заробляють.
Наш товариш Пиня, якщо пам'ятаєте, великий ласун. Він любить солодощі. От і допався до цих цукерок і помаленьку з'їв цілий коробок. Кінчилося тим, що Ппня мало не отруївся. Лікарі випомпували з нього через горло усі чуїнгами і врятували від неминучої смерті.
Але я забігаю наперед. Повертаємось назад до нашого в'їзду у Нью-Йорк.