Щоб стяг у вогні стрілянини стримів,
як на кожному порядному святі,-
підносьте угору, стовпи ліхтарів,
туші гендлярів розтяті!
Вилаювавсь,
вимолювавсь,
вигострював леза,
перся за кимось,
боки розтинав.
На небі, червоний, немов марсельєза,
стенаючись, захід конав.
Вже божевілля.
Нічого не буде.
Ніч прийде
і з'їсть
шматок.
Бачите —
небо ось знову іудить
жменею оббризканих зрадою зірок?
Прийшла.
Бенкетує Мамаєм,
задом по місту повзе.
Цю ніч очима не проламаєм,
чорну, немов Азеф!
Щулюсь, зажбурнувшись в корчму бридку
вино на скатерку й на душу ллю негожу,
і бачу:
очі круглі у кутку,
очима в'їлась в серце матір божа.
Чого дарувати з шаблону намальованого
те сяєво п'яницям на забаву!
Бачиш — знов
голгофника запльованого
шанують менш за Варавву?
Може, оце навмисне я
в людському кишлі
лиця свого не схоронив.
я,
можливо,
найгарніший
з-поміж усіх твоїх синів.
Дай їм,
загрузлим у плісняву радості,
смерті час непохитний,
щоб стали діти, що мають підрости,
хлопчики — батьки,
дівчата — вагітні.
І новим народженим дай обрости
сивизною волхвів метких,
і прийдуть вони —
і будуть дітей хрестить
іменами віршів моїх.
Я, що оспівую машину і Англію,
може, просто,
в найзвичайнісінькому євангелії
тринадцятий апостол.
І коли мій голос
брутально бухає
раз у раз,
цілу добу,
може, Ісус Христос нюхає
душі моєї квітку голубу.
4
Маріє! Маріє! Маріє!
Пусти, Маріє!
Я не можу на вулицях!
Не хочеш?
Ждеш,
доки щоки проваляться ямкою,
випробуваний всіма,
всіма взятий,
я прийду
й беззубо проплямкаю,
що сьогодні я
"чесний і завзятий".
Маріє,
бачиш —
плечі мої уже щуляться.
На вулицях
люди сало простромлять в чотириповерховому волі,
вистромлять очиці,
заяложені в сорокалітній блудні,-
перехихикуватись,
що шкуринку вчорашньої ласки
— доволі! —
впхали в зуби мені.
Обплакав дощ тротуари,
жене по калюжах журкіт
і над трупом улиць вив'язує зашморги линв,
а на посивілих віях —
так! —
на віях морозної бурульки
сльози з очей —
так! —
з похилих очей перехняблених ринв.
Всіх перехожих морда дощу обсмоктала,
а в екіпажах вилискував за ситим атлетом атлет:
лопались люди,
проївшись наскрізь,
і точилось крізь шпарини сало,
каламутною річкою з екіпажів спливала
вкупі з висмоктаною булкою
жваканина старих котлет.
Маріє!
Як в зажиріле вухо впихнути їм лагідне слово?
Птиця
має пісні чудесні,
співає,
голодна й дзвінка,
а я ж людина, Маріє,
звичайна,
вихрякнута сухотною ніччю в руку закаляну Прєсні.
Маріє, хочеш такого?
Пусти, Маріє!
Корчами пальців затисну я горло залізне дзвінка!
Маріє!
Скаженіють вулиці зсудомлені.
На шиї пошмугляній пальців дряпки.
Відчини!
Боляче!
Бачиш — застромлені
у вічі з дамських шляпок шпильки!
Пустила,
Дитинко!
Не лякайсь,
що в мене на карку волов'ячім
пітпочереві жінки мокрим горбом сидять,-
це крізь життя я тягну
мільйони чистих любовей, славословлячи,
та мільйон мільйонів маленьких брудних любенят.
Не лякайсь,
що знову
зневірений в щасті, я
припаду до тисяч гарненьких лиць,-
"закохані в Маяковського!" —
та це ж династія
у серці божевільного запанувалих цариць.
Маріє, ближче!
Чи в роздягнутім безстидстві,
чи в тремтінні невгавнім,
але дай мені губи твої нерозквітлі:
ніколи я з серцем не жив іше в травні,-
а в минулім житті
є сотні лиш квітнів.
Маріє!
Поет сонети співа до Тіани,
а я —
весь із м'яса,
чоловік увесь —
тіла твого просто благаю,
як благають християни
"хліба повсякденного
дай нам днесь".
Маріє — дай!
Маріє!
Я боюсь забути твоє ім'я,
як боїться забути поет
якесь-то
в муках ночей народжене слово,
рівне величчю богу.
Тіло твоє
берегтиму й любитиму я,
як солдат,
обрубаний війною,
нікчемний,
нічий,
береже свою єдину ногу.
Маріє —
не хочеш?
Не хочеш!
Ха!
Значить — ізнов
темно й похмуро
серце візьму,
щоб сльозами обляпать,
щоб нести,
наче пес,
що несе у конуру
розчавлену поїздом лапу.
Кров із серця дорозі розрадою,
квітами липне на поросі кітеля.
Тисячу разів обтанцює Іродіадою
сонце землю —
голову Хрестителя.
І коли мою кількість літ
витанцює до кінця —
мільйоном кровинок простелеться слід
до дому мого вітця.
Вилізу
брудний (по канавах ночував),
на людину не схожий,
схилюсь
і скажу йому тихі слова:
— Послухайте, пане боже!
Хіба вам не обридло
очі дебелі
щоденно вимочувать в хмаринних драглях?
Нумо — знаєте —
влаштуймо релі
на дереві вивчення добра та зла!
Всюдисущий, страв відвідаєш кожну копу,
а вина виставимо такі чудові,
що захочеться вдарити кі-ка-пу
похмурому апостолу Петрові.
А в раю знову оселимо Євеняток:
накажи —
сьогодні, цієї ночі ж
з усіх бульварів найліпших дівчаток
я притягну тобі.
Хочеш?
Не хочеш?
Хитаєш головою, патлатий?
Брови нахмурюєш знов?
Ти думаєш,
цей,
за тобою, крилатий,
знає, що таке любов?
Я теж ангел; я був ним не раз —
визирав ув око баранчиком білим,
та зліплених з севрської муки ваз
більш не хочу дарувати кобилам.
Всемогутній, ти вигадав пару рук,
зробив,
що в кожного є голова,-
чому ж ти не вигадав,
щоб було без мук
цілувать, цілувать, цілувать?!
Я думав — ти божище всемогутньої слави,
а ти — боженятко маленьке з раю.
Бачиш, я нахиляюсь,
з-за халяви
захалявного ножика добуваю.
Шахраї крилаті,
туліться в юрбу смутну!
Тремтіть з переляканої тряски!
Я тебе, пропахченого ладаном, розітну
звідси аж до Аляски!