— Хай спить,— озвалась жінка, що механічно колотила ложечкою ліки в склянці.— Коли Одарка спить, то їй легше.
Відвідувачка знов повернула голову на той голос: мовби чула й не чула.
— Вві сні завжди легше,— пояснила хвора.
Дівчина знову перевела погляд на ті дві розтулені долоньки, помережані безліччю борозенок, уже побиті жовто-зеленими плямами, що розпливались не на шкірі, а десь у глибині під шкірою. Такими самими неживими темними плямами було поцятковане обличчя, шия, а також груди у викоті лікарняного халата. Судома перехопила дівчині горло, й вона здригнулась, вбираючи повітря через ніс із легеньким посвистом-хлюпанням. Зір заткався пеленою сліз, їхній туман тремтів — і тремтіли біла палата, кущі бузку та акацій за вікном, ліжка з хворими.
Й раптом через ту пелену, через туман привидилось, що важкі, змертвілі повіки хворої ворухнулись, з-під них блимнуло сухе світло погляду... Опанувавши себе, справді вже зустрілася з тим поглядом, який з тоскною натугою сотався десь із самісінького нутра хворої, її болящої свідомості. Погляд був зітканий із тьмавості, неусвідомленості — власне, він здавався лише інерцією колишнього живого погляду очей. Проте дівчина побадьорішала, приглядаючись до змученого хворобою обличчя, до губ, темна тінь яких, виснажена й тоненька, ледь прикривала випнуті зуби.
Дівчина, гноблена високим своїм зростом, опустила голеву до грудей, наче тягнучись ближче до хворої, і її вуста знову щось прошепотіли беззвучно... Обличчя хворої зосталось байдуже і чуже. Це було обличчя людини, яка нічогісінько не здатна осмислити, впізнати. А оскільки мовчання затяглось, то голос, який зненацька пролунав у палаті, видався несправжнім.
— Хто ти?— спитала хвора.
Спитала, а свідомість її, либонь, була десь далеко. І ще не пролунала відповідь, як вичахлі й прозорі, мережачі блідими жилками повіки стали наповзати на суху випуклість гарячкових очей. Наповзали повільно, як невідворотна біда, й тепер уже їхнє болісне ткання лежало на очах. І не можна було зазирнути в них, не можна було через їхній догляд діткнутися до свідомості, оповитої химерним сном...
— Хай поспить,— мовила пацієнтка з сусіднього ліжка.— Що їй передати?.. Я не за передачу кажу, ні. Передачі їй не потрібні... Хто приходив?
У цей час до палати вкотилась няня на ногах — надувних гумових колесах — і, ворушачи ширококрилими орлиними бровами, чіпко взяла молоду відвідувачку за лікоть, владно вивела в коридор...
Няня в приймальному покої зняла з неї лікарняний халат, похапцем запхала до шафки.
— Приходьте не приходьте — Одарці вже ніяка профспілкова організація не допоможе. Всі ждуть — з дня на день. Агонія.
— Що ждуть? — пролунало запитання.
— А що можна ждати?.. Ось і ждуть... У неї, дочко, така хвороба, від якої тепер іще ніякого порятунку не знайшли.
— Яка хвороба? — пролунало запитання.
— Що й казати,— мовила няня непевно.— Хвороба віку. Сама знаєш...
Дівчина якусь мить стояла за ворітьми лікарні, мовби не вірила, що цей світ зостався незмінним, незважаючи на те, що вона бачила щойно в лікарні, незважаючи на те, що людське життя зараз перебувало на межі між життям і смертю, і ця невидна межа була тонесенька, нетривка, щохвилини могла обірватись — і тоді...
Остерігалася думати про те, що мало статися тоді…
Близько почувся гуркіт поїзда, що сповільнював біг, і ген через широкий майдан, вільний від дерев та кіосків, майнув червоними цегляними стінами вокзал... Дівчина вже хотіла ступити через дорогу, перечікуючи потік автомобілів, як раптом-із протилежного боку, з-під тінявого накриття, утвореного гіллям плакучих верб, пролунав благальний окрик і затупотіло важке взуття.
— Уже їдеш?.. Куди ж так швидко?
Дівчина обернулась на крик і гупотняву саме в ту мить, коли тверда гаряча долоня лягла на її плече. Поряд стояв отой списаний на берег матрос, із яким сьогодні їхала в автобусі від обласного міста...
— Підвечіркую в кафе, аж глядь — ти йдеш. Мені отут,— ударив себе в груди,— і серце заболіло...Послухай, а може, перекусимо вдвох, га? Я вгощаю!
Матрос не так зрадів, як здивувався, що дівчина слухняно пішла з ним до кафе, яке блищало скляними стінами у вербовому затінку. Й, коли вже сіли за квадратний пластиковий столик, спитав співчутливо:
— Та що з тобою, га? Ти сама на себе не схожа. Хтось образив? — і він ворухнув випнутими грудьми.— Чи горе якесь? — І не дочекавшись відповіді, сказав: — Я — Нестор Минайленко. А ти?
— Галя.
— Прекрасне! — чомусь неймовірно зрадів Нестор Минайленко...— А ти звідки? У нашому містечку таких нема.
— Я приїжджала до матері,— мовила дівчина...
— І так швидко від'їжджаєш?
— Мати в лікарні.
— Чого ж ти кинула її так швидко? — допитувався.
— Я прийшла до неї в палату, а вона мене не впізнала. Питає: "Хто ти?"
— Та ти що? — вражено охнув матрос.— Мати не впізнала?
— Вона зовсім хвора. Не сьогодні-завтра помре.
— І ти хотіла поїхати?.. Кинути, щоб мати вмерла в лікарні?
— Але ж не впізнала! — силкувалася щось доказати дівчина, бо слова спливали на язик порожні й легкі, як сокоринкй пух.— Питає: "Хто ти?"
— Значить, зовсім втратила свідомість...
— Не тому,— заперечливо похитала головою.
— Не тому?
— Вона зовсім не пам'ятає мене. Зовсім.— А тому що матрос, звузивши очі, недовірливо приглядався до неї, сказала: — І я там, у лікарні, теж не впізнала її.
— Ти не впізнала матері?
— Ні.
Матрос відкинувся на спинку стільця...
— Бачиш, Несторе,— довірливо мовила дівчина, відчуваючи нагальну потребу висповідатись комусь.— Я ніколи не знала матері, бо вона мене маленькою здала до дитячого притулку. Й ніколи не навідувалась. Тільки тітка, її рідна сестра, зрідка приїжджала.
— А батько?
— Я не знаю, хто мій батько. Я росла й виховувалася в притулку... Мати вже не скаже, й ніхто не скаже. Після притулку я пішла на швейну фабрику й шила блузочки, весь час блузочки. Якось приїхала до тітки, випросила материну адресу.— Досі говорила рівним, монотонним голосом, та тут голос обірвався, лице зсудомилось.— Я не могла зрозуміти... не могла зрозуміти, чому вона відцуралась назовсім! Ну, нагуляла мене, коли була молодою, ну, хотіла видати себе за бездітну, не прославитись матір'ю-одиначкою! Заміж хотіла... Але ж потім! Потім, коли я виросла... Хай би просто навідалась! Навіть до тих, хто в притулку, матері навідувались! Я б тільки глянула, я б тільки взяла її долоні в свої, притулилась до них губами, притулилася б щоками...