VII
Од того часу Літостанський частенько почав одвідувать Кміту. Його душу ніби поривала якась сила на ті Либедські мочарі, з котрих він сам колись глузував. Кміта й Уляся завжди були дуже ласкаві та привітні до його.
Уляся покохала молодого хлопця щиро і вже призналась йому, що кохає його.
Якось після першої пречистої, влітку, Уляся вирядилась на службу божу в Михайлівський монастир, де саме того дня служив митрополит. Вже вона наближалась до монастиря. Назустріч їй Ішов Літостанський. Вона спинилась і поздоровкалась з ним.
— Куди це вас бог несе? Певно, до божого дому? — спитав Літостанський.
— Еге! але… але ще й сама гаразд не знаю, куди направитись: чи до Софіївського, чи до Михайлівського, — одповіла Уляся, запикуючись.
В неї несподівано виникла думка, що тамечки ж під брамою Михайлівського монастиря стоїть між старцями її тато, а попліч з ним стоїть Галецька, а поруч з нею стовбичить Мокрієвська. Вона одразу охолола й зблідла, аж пополотніла.
"Ой, лишечко мені! тепер же він безпремінно вгляде і впізнає їх усіх, коли добре придивиться. Що з того може вийти, і сама не вгадаю. Як він дізнається, що мій батько та мої знайомі пошились в старці та ще й з того промислівства живуть і хліб мають, то ще, борони боже, й спротивиться й одкинеться од мене", — майнула думка в Улясі.
— Ходім краще до Софіївського собору, — стиха промовила Уляся.
— Та ви ж, здається, самі прямували до Михайлівського?
— Ні. Це я тільки йшла проз Михайлівський монастир, бо ходила гулять до Владимирового пам'ятника на гору.
— Та ходім-бо в Михайлівське! Там же служе митрополит. Буде сила людей, ще й співатиме митрополитський хор, — вмовляв панич Улясю. — Ходім-бо, ходім! Дивіться, яка ондечки сила панів суне до брами!
Він взяв її за руку. Уляся рушила з місця, ступила два ступені й знов спинилась. Вона почувала таку ваготу в ногах, неначе в неї ноги пустили коріння, котре промкнулось в грунт і приросло до землі.
— Ні, не піду в Михайлівське, — згодом сказала Уляся.
— Оце диво! Та чом же? — питав Літостанський, котрому дуже забажалось подивитись на пишноту митрополитанської одправи.
— Я й сама тому невідома. Мені уявляється щось недобре. Чомусь мені здається, що коли я оце піду в Михайлівське, то навіки втрачу щось дуже гарне та дуже миле.
— Ще що вигадайте! Та ходім-бо! Не гаймо часу, бо ще й церемонія одійде, — сказав Літостанський і знов смикнув її за руку.
— Ні, не піду. Ходім краще до Софіївського, — сказала з наважливістю Уляся.
— Невже це в вас остача якихось бабських забобонів? Певно, ви ймете віри отій нісенітниці.
— Ба не йму віри. Але я чомусь ніби передпочуваю якусь напасть, як тільки піду оце в Михайлівське, — говорила Уляся.
— Невже ви думаєте, що там вас жде якась баба-яга, або що там десь куйовдяться злидні та вчепляться до вас, побіжать слідком за вами навздогінці до вашої господи і поналазять в хату, і в хижку, і в комору? — глузував панич.
— І в думці цього не маю. Але в мене одразу виникло якесь чудне вагання, а чому й задля чого, я й сама гаразд цього не втямлю, — сказала Уляся і раптом круто повернулась і попростувала через Софіївський майдан до Софійського собору, засмучена і якось збентежена.
Літостанський мусив вволити її волю, і пішов за нею в Софіївський собор.
"Чудна жіноцька вдача! Чи це в неї якісь забобони, чи панянське вередування, чи вже й не вгадаю що".
Літостанський простояв службу й провів далеченько Улясю, аж за монастир.
Ще смутніша була Уляся, вертаючись додому. Вона наважилась побалакать з батьком таки зараз, наважилась впрохати його, щоб він покинув своє прохацтво, не опоганив і не осоромив її перед людьми та молодим Літостанським, котрий вже сливе признавсь їй, що ладен хоч і зараз слати до неї старостів.
Уляся, вернувшись з церкви, сіла на канапі й засмутилась. Незабаром рипнули в прихожій двері, і в хату ступив батько з торбами на плечах. Він здійняв свою амуніцію, передягся і ввійшов в світлицю з запаленою папіросою а губах.
— Тату! кидайте оті торби та дранки, — сказала Уляся.
— А то навіщо? — спитав з дива Кміта.
— Бо мені сором за вас перед людьми, — промовила Уляся смутним, навіть жалібним голосом.
— Перед якими ж це людьми? Це либонь тобі сором перед Літостанським, чи що б то?
— Та хоч би й перед Літостанським. Чи то ж гарно буде, як він часом випадком од когось дізнається, що завів знайомість з якимсь кодлом прохачів: з вами, з Галецькою, з Мокрієвською, та що й я з того гніздища?
"От тобі й навсправжки клопіт, хоч і торби кидай ради дочки та її нових знайомих!" — подумав Кміта й почухав потилицю з досади.
— А передніше ж колись тобі не було сором. А це чогось вже й той сором десь узявся, — сказав батько,
— Передніше я була мала та дурна і нічого того не тямила. А тепер в мене вже є, хвалить бога, тямка в голові, та й перед новими знайомими мені сором. Сьогодні я хотіла йти на одправу в Михайлівський монастир. Аж сливе біля самої брами стрів мене Літостанський і теж хотів йти зо мною до Михайлівського монастиря. Але як я пригадала собі, що ви стоїте біля брами коло дзвіниці з торбами вкупі з Галицькою та Мокрієвською, то так злякалась, що трохи не зомліла. Я повернулась круто, випручалась од зачудованого панича й попростувала хутчій до Софіївського собору.
— Та я тепер, коли вгляджу Літостанського, як він часом інколи заходе подавать старцям шаги, то зараз повернусь потилицею до його та й даю драла до брами, ще й сховаюсь між стовпищем прочан. Чом же ти не йшла? Треба було сміливо йти. Він мене б не побачив, — сказав батько.
— Я, тату, після того так перестраждала, так перепечалилась, стоячи в церкві, що не чула, як читали в церкві, не чула навіть гаразд, як співали; така скорбота найшла на мене, що я стояла в церкві як неприкаяна. Кидайте, тату, трусить отими торбами, бо далі не видержу. Мені тепереньки вже уявляється, що на мене всі люди пальцем показують, де б я не йшла вулицею.
— От тобі на! То це ти мені радиш, щоб я покинув свій засіб? Це все одно, якби купець покинув свою крамницю. Добра порада! Га? Я вже догадуюсь, чого ти така збентежена: це тобі стало сором через того Літостанського? Еге, так?