Щоб не нищити народу
І народного майна,
Не хотів він воювати,
Не тягла його війна.
Він прогнів лише поляків,
І, щоб ворог тихшим став,
Він твердиню понад Сяном —
Ярослав свій збудував.
Та ходив на печенігів
І черкесів під Кавказ,
Що на нашу Україну
Нападали раз у раз.
Та з Редедею касозьким
Ярославів брат Мстислав
Бивсь хоробро в поєдинку
І Редедю подолав.
Наш співець Боян великий,
Найславніший із співців,
Сплів йому вінок безсмертний,
Із пісень безсмертних сплів.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Пролетіли дні короткі…
Перед смертю Ярослав
Всіх своїх синів покликав
І з любов’ю проказав:
"Вас я, діти, покидаю,
Йду я в ліпшу сторону,
Але, діти, пам’ятайте
Мою заповідь одну:
Не сваріться, жийте в згоді:
Тільки мир збере усе,
А незгода, наче вітер,
Все по полю рознесе.
Як не будете всі разом
Йти до спільної мети,
Ви, державу зруйнувавши,
Подастеся у світи.
Ви розгубите ту землю,
Що придбали вам батьки,
А тинятиметесь всюди,
Як вигнанці й жебраки".
Та недовго пам’ятали
Діти мудрий заповіт,
А нащадки Ярослава
Осміяли на весь світ…
ІЗЯСЛАВ І ПОДІЛ УКРАЇНИ
Золоте, незлобне серце
Мав у грудях Ізяслав, —
Все він думав, все молився,
Все він вірив і прощав.
І дитячою рукою
Він держати не зумів
Ні державного спокою,
Ні державних ворогів.
І народ його не слухав,
Бо народ собі волів
Князя, скутого з заліза,
Княза діла, а не слів.
І коли на Київ знову
Дикі половці прийшли,
До палат прибігли люди
І, як звірі, заревли:
"Ворого палить наші села
І руйнує цілий край!
Князю! Чом ми не у полі?!
Князю! Коней, зброї дай!"
Але князь боявся дати
Зброю й коней воякам,
Кинув край свій на поталу
І утік із краю сам.
На недовгий час закняжив
Вічем обраний Всеслав.
Князь розумний, справедливий
Добре правив і тримав.
Але знову із вигнання
Ізяслав назад прийшов.
Сів на княжому престолі
І утік, злякавшись знов.
Святополк закняжив потім,
А по ньому Всеволод…
І князі в бої криваві
Вічно кидали народ.
Брат на брата йшов війною,
Люди гинули в війні,
Марно села руйнувались
І палали у огні.
І з великої держави
Стали князівства малі.
Так князі розбили силу
Української землі.
ВОЛОДИМИР МОНОМАХ
Аж стає нарешті князем
Володимир Мономах,
Простий, сміливий, ласкавий
І бувалий у боях.
Змалку ще до праці звик він,
До походів, до негод,
Знав він голод, знав він лихо,
Знав державу і народ.
Турбувався за убогих,
Заступався за селян
І карав того, хто навіт
Тільки пройде через лан.
Закликав усіх до себе,
Хто стрівався на шляху:
"Гості ширять добру славу,
Але ширять і лиху".
Рано вдосвіта устав він,
Все оглянув, обійшов,
Допоміг в саду копати,
Трошки дрова поколов.
Суд відправив — не поснідав, —
На нараду зве старшин.
Йде до його і боярин,
І убогий селянин.
А коли в краю все тихо
І лихе ніщо не жде,
Мономах за лук, за стріли
І у ліс на лови йде.
І не раз його на ловах
Лютий тур на роги брав,
Лось могучий бив ногами
І ведмідь у лапах м’яв.
Князь стократ себе калічив
І стократ з коня злетів.
Рись була на спині в його,
І кабан над ним хропів.
І вояк він був хоробрий:
Сам він військо вів на бій,
Завжди спав з мечем при боці
І в одежі бойовій.
ПОЛОВЦІ І ОТРОК
Край наш половці руйнують,
Нападають на селян.
Топче ниви, палить села
Половецький дикий хан.
Кажуть, кров людську, гарячу
Любить пити хан Баняк,
Кажуть, тіла він не має,
А один лише кістяк.
Загорівся Володимир
І в бою без перепон
Розбиває військо хана
Й сто князів бере в полон.
Незабаром в ханстві Отрок
Половецьким ханом став.
Князь і Отрока подужав
І в полон його забрав.
І на нашій Україні
Отрок довгий час пробув.
Полюбив наш край і звичай,
А про рідний і забув.
Після смерті Мономаха
Шлють до бранця посланця,
Найславнішого у ханстві
Половецького співця.
І, шлючи його в дорогу,
Каже бранців рідний брат:
"Намовляй мого ти брата
Повернутися назад.
Коли слів він не послуха,
Проспівай йому сумну
Нашу пісню половецьку
Про кохану сторону.
Як і пісні не відчує
Любий брат мій, Отрок-хан,
Дай понюхати це зілля
Степу рідного — євшан!"
І співець прийшов і мовить:
"Хане, брат твій наказав,
Щоб тобі я рідну землю,
Степ зелений пригадав,
Щоб згадав тобі я славні
Січі в рідній стороні
І в пустелі неоглядній
Лет на дикому коні".
Відповів спокійно Отрок:
"Мило в рідній стороні,
Але й тут, на Україні,
Любо й весело мені.
Є і тут шалені коні,
І простори степові,
І хоробре, дуже військо,
І пригоди бойові!.."
І співець співає пісню,
Вільну, дику, степову,
Стародавню половецьку,
Вічно свіжу і нову.
Та стояв, як камінь, Отрок
І дивився, як в вікні
Український вечір гасне
І вмирає вдалині.
І співець, мов серце вирвав,
Вирвав-вихопив євшан!
Піднялися груди хана,
Затремтів, рвонувся хан.
І співцеві Отрок крикнув:
"О, мене ти напоїв,
Як цілющою водою,
Духом кинутих степів!
Наче пташка з клітки, серце
Рветься в рідну сторону,
Де на волі серед степу
Я неволю прокляну".
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Скільки отроків вернулось
В дні останні і до нас:
Що святий огонь сумління
В їхнім серці не погас.
ПОЛОВЕЦЬКА НЕВОЛЯ
Під палким, південним сонцем
На чужий, далекий Дон
Сумно-сумно, як на страту,
Йдуть невольники в полон.
На руках у їх кайдани,
Кров і рани на ногах,
В чорній куряві обличчя,
Очі змучені в сльозах.