Ферміна Даса відбула церемонію на фамільному місці перед головним вівтарем, із тим самим виразом погорди, з яким дивилася б оперу, — правда, тут вона майже всю панахиду простояла. Але в кінці порушила літургійні правила й не залишилася на місці, щоб вислухати від усіх слова співчуття, як то було заведено, а сама почала обходити запрошених, щоб кожному окремо подякувати: поведінка незвична, яка, проте, цілком відповідала її незалежній вдачі. Вітаючи одного, другого, третього, вона дійшла нарешті й до стільців для бідних родичів і наприкінці розглянулась навкруги, аби пересвідчитися, що не забула привітати нікого з близьких знайомих. Отоді Флорентіно Аріса й відчув, як його мовби овіяло божественним вітром: Ферміна Даса побачила його. І справді, вона на мить покинула тих, хто її супроводжував, з тією невимушеністю, з якою завжди поводилася в світському товаристві, подала йому руку й промовила з лагідною усмішкою:
— Дякую за те, що прийшли.
Бо вона не тільки одержала всі його листи, а й прочитала їх з великою цікавістю, знайшовши в них поважні мотиви для роздумів, які допомогли їй віднайти сенс життя. Вона снідала з дочкою, коли принесли першого листа. Побачивши літери, друковані на машинці, не змогла втриматися від цікавості, тут-таки розпечатала конверт і густо зашарілася, впізнавши ініціали під листом. Але вмить опанувала себе і сховала листа в кишеню фартуха. "Це лист співчуття від уряду". Дочка здивувалася. "Так уже ж були від них листи". Ферміна Даса й бровою не повела. "Це зовсім інший". Вона хотіла згодом спалити листа, щоб уникнути доччиних розпитувань, але не втрималася від спокуси спершу глянути на нього бодай одним оком. Вона сподівалася, що це гідна відповідь на її розгніване послання, за яке мучилася докорами сумління від тієї миті, як тільки його відіслала, але побачивши "ласкаву пані" в заголовному рядку та з кількох фраз у першому абзаці зрозуміла, що у світі відбулися великі зміни. Це так її заінтригувало, що вона зачинилася в спальні, аби спокійно прочитати листа, перш ніж його спалити, і прочитала аж тричі, не переводячи духу.
То були роздуми про життя, про любов, про старість, про смерть: думки, які часто проносилися в неї над головою, мов нічні птахи, але розсипалися дощем як пір'я, тільки вона пробувала вхопити їх. І ось вони були тут, чіткі, прості, саме в тій формі, в якій їй кортіло їх висловити, і вона знову пожалкувала, що чоловіка немає живого, — а то вони обговорили б всі ті думки з ним, як мали звичай перед сном обговорювати події дня. В такий спосіб їй відкрився зовсім новий Флорентіно Аріса, наділений ясновидінням, що суперечило як гарячковим посланням його юності, так і похмурій поведінці, що позначала все його життя. Це були радше слова людини, котру, як вважала тітка Есколастіка, надихав Дух Святий, і ця думка знову налякала Ферміну Дасу, як і тоді, вперше. В усякому разі, її розтривожена душа відразу заспокоїлася, бо вона сповнилася впевненістю, що цей лист навченого життєвим досвідом старого мудреця не був спробою повторити зухвалу вихватку, якої він припустився в день жалоби, а вельми шляхетною спробою закреслити минуле.
Наступні листи остаточно вгамували її тривогу. Вона все одно їх палила, спершу прочитуючи з дедалі більшим інтересом, хоча в міру того як палила, в ній зростало відчуття провини, що ніяк не хотіло розвіятись. Отож, коли листи почали надходити занумерованими, вона знайшла собі моральне виправдання, якого шукала й раніше, щоб не знищувати їх. Правда, її первісним наміром було не зберігати їх для себе, а при слушній нагоді повернути Флорентіно Арісі, аби не пропала праця, що, як їй здавалося, мала велику вагу для людства. Лихо було в тому, що час минав, а листи усе надходили й надходили, через три або чотири дні протягом цілого року, і вона не знала, як їх повернути, адже їй не хотілося, щоб між ними виникла нова незручність, а гордість не дозволяла написати йому листа і в ньому все пояснити.
Їй вистачило одного року, щоб призвичаїтися до свого вдівства. Спогад про чоловіка очистився від малозначущих дрібниць і вже не впливав на її повсякденні справи, на інтимні роздуми, на прості життєві потреби, він перетворився мовби на невсипущу присутність, що керувала нею, ні в чому їй не заважаючи. Іноді вона зустрічала його — і не як привид, а в плоті й крові, і саме в тих випадках, коли він справді був їй потрібний. Її підбадьорювала впевненість, що він тут, поруч, досі живий, але без своїх чоловічих забаганок, без своєї патріархальної вимогливості, без надокучливого наполягання, щоб вона любила його, вдаючись до того самого ритуалу недоречних поцілунків та ніжних слів, до якого вдавався він. Бо в такі хвилини вона розуміла його краще, ніж тоді, коли він був живий, розуміла неспокій його любові, пекучу потребу знайти в ній опору для свого громадського життя, якої він насправді ніколи не мав. Якось, на межі розпачу, вона викрикнула йому в лице: "Ти й гадки не маєш, яка я нещасна!" Він зняв окуляри властивим тільки йому порухом, не змінившись на обличчі, затопив її райдужними водами своїх молодих очей і в одній фразі пригнітив її тягарем своєї нестерпної мудрості: "Завжди пам'ятай, що в доброму шлюбі найважливіше не щастя, а міцність". І тільки коли вона стала вдовою і прийшла перша туга, вона збагнула, що під тією фразою ховалася не дріб'язкова категоричність, як вважала вона тоді, а підмурок, на який опирався весь їхній добробут, що приніс обом стільки щасливих годин.
Чимало мандруючи світом, Ферміна Даса купувала все, що приваблювало її своєю новизною. Вона відчувала неподоланне бажання придбати ту або ту річ із першого погляду, не слухаючи розважливих застережень чоловіка, і ті речі видавалися гарними та корисними, поки були в своєму середовищі, у вітринах Рима, Парижа, Лондона або Нью-Йорка, що двигтів від чарльстону та обростав хмарочосами, але вишукані європейські вироби не витримували випробування, коли за сорока градусів у тіні жінці доводилося танцювати штраусівські вальси зі смаглявими партнерами або воювати з червоним цвітом, який розпускається в неї щомісяця. Отож поверталася вона завжди з півдюжиною величезних високих скринь, оббитих лакованим металом, а на кутах — міддю, схожих на гротескові домовини, володарка і пані новітніх чудес світу, за які було заплачено золотом і які, проте, відповідали своїй високій ціні лише в ту швидкоплинну мить, коли хтось із її тубільного оточення вперше і востаннє скидав на них оком. Бо для цього вона їх і купувала: щоб хтось інший побачив їх бодай раз. Вона усвідомила марноту своїх прагнень до світської слави набагато раніше, ніж почала старіти, і в домі не раз чули, як вона казала: "Треба позбутися всього цього мотлоху, через який уже ніде й жити". Доктор Урбіно насміхався з її марних намірів, бо знав, що звільнені місця потрібні їй лише для того, щоб заповнити їх новим непотребом. Але вона вперто правила своєї, бо й справді більше не лишалося місця ні для чого, та й важко було знайти річ, потрібну бодай для чогось, — так, сорочки висіли на дверних ручках, а кухонні шафи були напхані пальтами, що їх носять у Європі взимку. Аж поки одного ранку, прокинувшись у збудженому настрої, вона вчиняла розгром у гардеробах, спорожняла скрині, вигрібала усе з горищ і влаштовувала неймовірний розгардіяш: усюди громадилися купи найрізноманітнішого одягу, капелюшки, яких вона ніколи не надівала, бо не траплялося нагоди, поки вони були в моді, черевики, скопійовані європейськими митцями з тих, у яких ішли на коронацію імператриці і якими в наших краях родовиті панянки нехтували, бо вони здавались їм тими самими пантофлями, що їх негритянки купували на базарі для носіння вдома. Всю першу половину дня тераса внутрішнього подвір'я скидалася на поле після битви, і в домі було майже неможливо дихати через ядучі випари нафталіну. Та минуло кілька годин, і на терасі поновлювався лад, бо кінець кінцем Ферміні Дасі ставало шкода всього того шовку, розстеленого просто на підлозі, всієї маси мережив та сплутаної тасьми, стількох сріблясто-голубих лисячих хвостів, рокованих згоріти у вогні.