II
Зате Флорентіно Аріса і на мить не переставав думати про неї, відколи Ферміна Даса без жалю знехтувала його після тривалого й суперечливого кохання, а минуло відтоді вже п'ятдесят один рік, дев'ять місяців і чотири дні. Він не мав потреби змагатися із забуттям, щоранку проводячи нову риску на стіні своєї в'язниці, бо не було дня, коли не траплялося чого-небудь, що не нагадувало б йому про неї. В часи їхнього розриву він мав двадцять два роки і жив зі своєю матір'ю Трансіто Арісою. Вони наймали півдому на вулиці Віконній, де вона ще з юних літ держала галантерейну крамничку і де, крім того, розпускала на прядиво старі сорочки та ганчір'я, продаючи це як корпію для поранених на війні. Флорентіно був її єдиний син, прижитий від випадкового зв'язку з відомим судновласником Пієм П'ятим Лоайсою, найстаршим із трьох братів, які заснували Річкову компанію Карібського басейну і цим сприяли швидкому розвиткові парового судноплавства по річці Магдалена.
Пій П'ятий Лоайса помер, коли Флорентіно було десять років. Хоча він завжди потай опікувавсь утриманням сина, проте ніколи не визнав його за свого перед законом і не забезпечив йому майбутнє, отож Флорентіно Аріса зрештою успадкував одне прізвище матері, дарма що всім було добре відомо, чий він син. Після смерті батька Флорентіно Аріса мусив покинути школу та найнятися учнем до поштового відомства, де йому доручали розв'язувати мішки, сортувати листи та повідомляти клієнтів, що надійшла пошта, вивішуючи над дверима установи прапор тієї країни, звідки доставили листи.
Його кмітливість привернула увагу телеграфіста, німецького емігранта Лотаріо Тугута, який, крім того, грав на органі під час урочистих богослужінь у соборі й давав домашні уроки музики. Лотаріо Тугут навчив Флорентіно користуватися абеткою Морзе та телеграфною апаратурою, і вистачило кількох перших уроків гри на скрипці, щоб Флорентіно Аріса заграв на ній, як професіонал, дарма що тільки на слух. Коли він уперше зустрів Ферміну Дасу, він був найпопулярніший юнак у своєму суспільному середовищі, бо краще за всіх танцював модні танці, декламував напам'ять сентиментальні вірші й завжди був до послуг кожному з друзів, хто хотів виконати для своєї нареченої серенаду соло на скрипці. Він був худий уже тоді, з індіанським волоссям, змащеним пахучою мастю і гладенько прилизаним, у окулярах від короткозорості, які надавали виразу його обличчя ще більшої безпорадності. Маючи слабкий зір, він також страждав від хронічного запору, що протягом усього життя змушувало його вживати проносне. Він мав усього один вихідний костюм, успадкований від небіжчика батька, але Трансіто Аріса підтримувала його в такому доброму стані, що кожної неділі він здавався новісіньким. Незважаючи на його худорлявість, відлюдкуватий вираз і похмуре вбрання, дівчата з його оточення потай змовлялися і вдавалися до різних хитрощів, щоб лишитися з ним наодинці, й він теж удавався до всяких хитрощів, щоб лишатися наодинці з ними, і так тривало до того самого дня, коли він побачив Ферміну Дасу, і його невинності настав край.
Він уперше побачив її, коли якось пополудні Лотаріо Тугут доручив йому віднести телеграму адресатові, чиє місце проживання було поки що не встановлене — а звали того чоловіка Лоренсо Даса. Флорентіно знайшов його в парку Євангелістів у напівзруйнованому старезному будинку, де патіо скидалося на криту галерею якогось монастиря, з хащами бур'янів по кутках і кам'яним фонтаном без води. Флорентіно Аріса не зауважив жодного людського шереху, коли йшов за босою служницею під аркадами коридора, де стояли досі нерозпаковані скрині з домашнім скарбом та валялися знаряддя мулярів поміж купами невикористаного вапна і тюками з цементом, бо дім піддали докорінній перебудові. В глибині патіо був обладнаний тимчасовий кабінет, де, сидячи за письмовим столом, куняв — а був саме час сієсти — дуже гладкий чоловік із кучерявими бакенбардами, які з'єднувалися з вусами. Звали його справді Лоренсо Даса, і в місті його майже не знали, бо переїхав він сюди менш ніж два роки тому і був людиною, яка не квапиться заводити собі друзів.
Лоренсо Даса взяв телеграму з таким виразом, ніби додивлявся жахливий сон. Флорентіно Аріса дивився у його безбарвні очі з виразом офіційного співчуття, дивився, як він тремтячими пальцями намагався зламати печатку, бачив страх у його погляді, який так часто спостерігав у багатьох адресатів, які досі не могли думати про телеграми, не пов'язуючи їх зі смертю. Прочитавши телеграму, товстун зразу опанував себе. "Добрі вісті", — зітхнувши, повідомив він. І з усмішкою полегкості вручив Флорентіно Арісі п'ять неодмінних реалів, давши на здогад, що той не одержав би цих грошей, якби звістка була погана. Потім потис йому на прощання руку, що не було заведено у ставленні до розсильних телеграфної контори, і служниця провела хлопця аж до воріт, не так щоб показати йому дорогу, як щоб не спускати очей з його. Вони пройшли в протилежному напрямку під аркадами коридора, але цього разу Флорентіно Аріса збагнув, що в домі є хтось іще, бо в порожньому патіо лунав жіночий голос — ніби повторював урок із читання. Проходячи перед кімнатою для шиття, Флорентіно Аріса побачив крізь вікно двох жінок — одну старшу й одну ще зовсім дівчинку, — які сиділи на близько поставлених стільцях і обидві читали з однієї книжки, розгорнутої на колінах у старшої жінки. Та картина здалася Флорентіно Арісі досить-таки незвичайним видовищем: дочка, яка навчає читати матір. Його перше враження було помилковим тільки почасти, бо старша жінка виявилася тіткою, а не матір'ю дівчинки, хоча й виховала її як рідну дочку. Урок не урвався, але дівчинка підвела очі — глянути, хто там пройшов повз вікно, — і той випадковий погляд став першим поштовхом до справжнього катаклізму кохання, яке через півстоліття усе ще не вгамувалося.
Про Лоренсо Дасу Флорентіно Аріса тільки й зміг довідатися, що він приїхав сюди із Сан-Хуан-де-ла-Сьєнаги незабаром після холерної пошесті з єдиною дочкою та незаміжньою сестрою, й ті, хто бачив, як він сходив з пароплава, не мали сумніву, що прибув він із наміром тут оселитися, бо привіз усе необхідне для добре обставленого дому. Його дружина померла, коли дочка була ще зовсім мала. Сестру звали Есколастіка, їй було сорок років, і вона виконувала обітницю, дану святому Францискові: виходячи кудись, надягала вбрання черниці, ну, а вдома носила тільки черничий мотузяний пояс. Тринадцятирічну дівчинку звали так само, як і її небіжчицю матір, — Ферміна.