— Спитайте в нього дозволу. — А тоді пом'якшив тон, додавши благально: — Це для мене питання життя чи смерті.
Ферміна Даса не подивилась на нього, не відірвалась від вишивання, але його рішучість прочинила двері, за якими був цілий світ.
— Приходьте сюди щодня, — сказала вона йому, — і чекайте, коли я сяду на другий стілець.
Флорентіно Аріса не збагнув, що вона мала на увазі, аж до наступного понеділка, коли, сидячи на лаві в парку побачив ту саму сцену, але з однією переміною: коли тітка Есколастіка пішла в дім, Ферміна Даса підвелася й сіла на її стілець. Тоді Флорентіно Аріса, з білою камелією в петельці піджака, перейшов через вулицю і став перед нею:
— Це найщасливіша мить у моєму житті.
Ферміна Даса не підвела на нього очей, а тільки пильно роззирнулася в обидва боки перед собою й побачила безлюдну вулицю, придавлену задушливою спекою, та вихорець гнаного вітром жовтого листя.
— Давайте, — сказала вона.
Спершу Флорентіно Аріса хотів був віддати їй усі сімдесят аркушів, які на той час знав напам'ять, — стільки разів читав їх і перечитував, — але потім вирішив обмежитися цидулкою на півсторінки, в якій написав тільки істотне: пообіцяв незламну вірність і любов до могили. Він дістав листа з внутрішньої кишені сюртука і простяг його розгубленій вишивальниці, яка досі не зважилася подивитись на нього. Побачила, як тремтить у закам'янілій від жаху руці синій конверт, і підняла кросна, аби він міг покласти листа, бо не хотіла неумисне видати, що й у неї мимохіть тремтять пальці. Отоді й сталось непередбачене: десь у гіллі мигдалевого дерева залопотів крильми птах, і його послід ляпнув, просто на вишивання. Ферміна Даса відсунула кросна й заховала їх за стілець, щоб він не помітив цієї прикрості, й уперше підвела на нього очі, які блищали від сліз. Флорентіно Аріса, незворушно стоячи з листом у руці, сказав:
— Це на щастя.
Вона подякувала йому першою усмішкою і майже вихопила листа в нього з рук, згорнула двічі й сунула за корсаж. Тоді він висмикнув з петельки сюртука камелію й подав їй.
— Це квітка зобов'язань, — заперечила вона. Потім, усвідомивши, що час збігає, знову заховалася за своєю стриманістю. — А зараз ідіть, — сказала, — і не приходьте, поки не дістанете від мене звістку.
Коли Флорентіно Аріса побачив Ферміну Дасу вперше, мати довідалася про все значно раніше, ніж син розповів їй, бо він утратив мову й апетит і не спав ночами, до ранку перевертаючись у ліжку з боку на бік. Та коли почав чекати відповіді на свого першого листа, то від хвилювання й тривоги заслаб на пронос і блювоту, аж хитався від запаморочення, раз у раз непритомнів, і мати вжахнулася, бо стан сина не так нагадував недугу кохання, як руйнівні симптоми холери. Хрещений батько Флорентіно Аріси, старий гомеопат, який був повірником Трансіто Аріси ще в часи її таємного кохання, теж спочатку стривожився, коли побіжно оглянув хворого, бо той мав слабкий пульс, дихав важко й уривчасто, а тіло його вкривали краплі холодного поту, як у приреченого на смерть. Але ретельніше обстеження показало, що гарячки в нього нема, ніде нічого не болить, а відчував він тільки одне — пекуче бажання вмерти. Доскіпливо допитавши спочатку юнака, а потім і матір, старий лікар ще раз переконався у слушності своїх давніх спостережень, що симптоми кохання збігаються з симптомами холери. Він приписав настоянку з липового цвіту для заспокоєння нервів і запропонував кудись виїхати, щоб знайти розраду на відстані, але Флорентіно Аріса прагнув якраз протилежного — втішатися своїми муками.
Трансіто Аріса була метиска незалежних поглядів, наділена інстинктивним прагненням до щастя, не здійсненим через бідність, і вона переймалася солодкими муками сина, мовби своїми власними. Вона примушувала його пити різні настоянки, коли чула, що він марить, і вкутувала у вовняні ковдри, коли його тіпало в лихоманці, але водночас підбадьорювала його, вчила шукати розраду в своєму горі
— Користайся з того, що ти юний, і страждай, скільки можеш, — казала вона йому. — Бо ці втішні муки не тривають усе життя.
В поштовому відомстві, звичайно, були іншої думки. Флорентіно Аріса почав ставитися до службових обов'язків украй недбало, ходив такий неуважний, що часто переплутував прапори, якими повідомляв про доставку пошти. Так однієї середи він вивісив німецький прапор, тоді як корабель, що тільки-но прибув, належав компанії "Лейланд" і доставив пошту з Ліверпуля, а іншого дня підняв прапор Сполучених Штатів, коли до порту увійшов пароплав трансатлантичної компанії з поштою із Сен-Назера. Ця спричинена коханням неуважність призводила до цілковитого безладу в сортуванні листів, викликала чимало протестів з боку клієнтів, і Флорентіно Аріса втратив би службу, якби Лотаріо Тугут не забрав його до себе на телеграф і не влаштував скрипалем у соборному хорі. Ті двоє почували один до одного приязнь, яку важко було пояснити, враховуючи різницю віку, бо могли бути дідом і онуком, проте їм щастило чудово порозумітись, і не тільки на службі, а й у портових шинках, куди сходились усі нічні гуляки, безвідносно до свого суспільного становища, від п'яних жебраків і до вдягнених за останньою модою паничів, які втікали з урочистих обідів у Світському клубі, щоб поїсти в порту смажених в'юнів у кокосовому молоці з рисом. Лотаріо Тугут мав звичай ходити туди після останньої зміни на телеграфі й часто зустрічав світанок, п'ючи ямайський пунш і граючи на акордеоні в товаристві шалапутних матросів з антільських шхун. Він був гладкий, але мовби сплюснутий, із золотавою бородою та у фрігійському ковпаку, що його надівав для своїх нічних походеньок, і йому бракувало тільки ланцюжка з бубонців, щоб бути точною копією святого Миколи. Принаймні раз на тиждень він мав справу з "нічною пташкою" — так він їх називав — з тих багатьох, які торгували коханням у одному портовому готелі. Коли Лотаріо Тугут запізнався з Флорентіно Арісою, то передусім, із певною поблажливою втіхою навчителя, він прилучив його до таємниць свого раю. Обирав для нього "пташок", які здавались йому найліпшими, сперечався з ними за ціну та спосіб обслуговування і пропонував заплатити своїми грішми аванс за майбутні послуги. Але Флорентіно Аріса відхиляв такі пропозиції. Він був дівич і заприсягся собі, що коли втратить невинність, то тільки з кохання.